Розділ 3. Екскурсія по замку

Після закінчення сніданку двері знову відчинилися і до нас майже кинулися наші провожаті. З подивом помітила, що до Бояни підійшов Інгольв, а Ясміною опікується середніх років жінка (дуже правильне рішення!), щиро посміхнулася Вальгарду, дочекалася, поки він відставить мій стілець (хоча так і кортіло схопитися самій!) і взялася за запропонований лікоть. Одна за одною всі пари чинно покинули їдальню і розбрелися в хитросплетіннях коридору. Лише коли ми залишилися на самоті, Гард поцікавився:

— Дорога Лія, вам потрібно відвідати вашу кімнату, чи ми можемо вже зараз починати екскурсію по замку?

— Якщо екскурсія передбачає вихід на вулицю, то мені необхідно захопити плащ. Боюся я ще не звикла до вашого клімату. 

— Тоді прямуємо до вас, — кивнув герцог. І вже дорогою з усмішкою поцікавився: — Отже, ваш вердикт?

— О, Вибачте, я не встигла скласти певну думку.

— Що ж вам завадило?

— З'ясування, хто ж саме стане дружиною майбутнього короля Лісового Котячого краю.

— Єрмін? — з кмітливою усмішкою поцікавився Вальгард.

— О, так ви вже обізнані?

— Все Північне Полісся вже років сім як обізнане, — іронічно хмикнув мій супутник.

— Бідний принц Харальд! 

— Ну, принц Харальд «бідний» лише останні три роки, спочатку «бідним» був Брінейн до того, як, ... — Гард осікся.

Я ж зі смішком підхопила:

— До того, як відбулися жахливо таємничі події, після яких принц Брінейн перетворився майже на привид і обріс легендами.

— Отож вашим спостерігачам не вдалося нічого з'ясувати?

Я скрушно похитала головою.

— І ви навіть не запитаєте?

— Але ж Ви ж не скажете?

— Вибачте, я не маю права, — винувато відповів герцог, відводячи погляд.

А мене раптом осяяла думка, яку я поспішила озвучити:

— Ви з принцами дуже близькі. Я права?

Вальгард мрійливо посміхнувся і кивнув:

— Разом проведене дитинство. Та й потім багато чого подолали пліч-о-пліч.

— І ті таємничі події теж?

— На жаль, ні. У чому я не перестаю себе звинувачувати досі!

— Ви з принцом Брінейном віддалилися один від одного? — припустила я.

— Навпаки, зблизилися ще більше, але…

— Вам би хотілося запобігти тому, що сталося, — з упевненістю завершила його фразу.

— Ви надзвичайно проникливі, принцеса Лія. Але, як то кажуть, минулого не повернеш.

— Але завжди є майбутнє, в яке потрібно дивитися лише з надією і без жодного жалю!

— Ще й мудрі не по роках!

— Це погано?

— Це чудово. І ми вже прийшли. Ідіть за своїм плащем!

— Йдете від розмови?

— Побоююся, що можу набовкати вам багато зайвого.

— Тоді мовчіть! Я скоро повернуся.

Після того, як я захопила свою шаль замість накидки, маючи надію на яскраве сонечко, ми з герцогом неквапливо рушили коридором в протилежну сторону від тієї, в якій лежала мала блакитна їдальня.

— Пропоную почати нашу екскурсію з головного приміщення будь-якого палацу — Великого тронного залу, де проходять всі важливі події королівського двору.

Як виявилося, королівська резиденція дійсно спочатку будувалася як оборонна фортеця і лише століття і перебудови по тому перетворилася в той палац, яким і була зараз. І, як і в будь-якому стародавньому замку, всі офіційні заходи, в тому числі і прийом їжі, проходили у Великому залі, куди мене і привів Вальгард. Приміщення вразило мене не тільки своїми неймовірними розмірами, але і багатством оздоблення: кам'яні стіни, як за старих часів, були майже суцільно обвішані гобеленами із зображеннями батальних сцен, а також знаменних подій з життя королівства. Тут було зображення і Брінейна Першого, і більшості його хоч скільки-небудь значущих нащадків. Починаючи з діда теперішнього короля зображення на гобеленах змінили величезних розмірів картини, на яких було чітко промальовано кожну деталь (напевно не обійшлося без магії), тому здавалося, що зображені присутні поруч. Герцог захоплено, але коротко розповідав про кожного свого родича, і майже для кожного у нього знаходилася кумедна історія. Нарешті, ми підійшли до останньої картини, на якій були зображені нинішня королівська пара, по обидві сторони від яких стояли два абсолютно однакових підлітки. Рудоволосі, як і батько, і більшість предків (і Гард, до речі теж), з розсипом веснянок, вони так і виблискували своїми широкими пустотливими усмішками. Захотілося посміхатися їм у відповідь, настільки заразливими були їх посмішки, і настільки правдоподібно зобразив принців художник.

Я з цікавістю повернулася до Вальгарда:

— Скажіть, а принци і правда настільки схожі?

Моє здивування пояснювалося дуже просто: хоча народження одностатевих близнюків не було для королівських сімей рідкістю (скоріше навпаки), але все ж брати або сестри відрізнялися один від одного, не були абсолютно ідентичні, як принци на картині.