Глава 21

У лікті нещадно свербіло. Відчуття лоскоту дошкуляло навіть крізь сон.

Мія ледве-ледве розплющила очі. Все навколо плавало розмитою плямою та ніяк не набувало чітких обрисів.

Дівчина хотіла потерти повіки, але не змогла поворушити руками. З якою силою б вона не тягнула їх догори, їх міцно стягувало щось пружне та кудлате.

Старання відігнати марення хитанням голови не принесло бажаного результату, позаяк у потилиці нещадно нило. Тож нічого не лишилось, як схилити голову до ключиць та чекати, доки спаде з очей туман.

Невідомо, скільки Мія так просиділа. Коли вперше силилась оглянути, де знаходиться, сліпило сонце, а зараз ніби довкола заступили вартувати темні дощові хмари.

Пахло вогкістю та деревиною, а ще хвоєю – найлегше, що визначила дівчина. Й услід за відновленням нюху їй став доступний й інший необхідний рецептор ‒ зір.

Невеличку кімнату, збиту з дерева, освітлював слабенький ліхтарик на дряхлому комоді у кутку. Вікна були забиті дошками, гнилі цвяхи то тут, то там повипинали свої ржаві, проте ще гострі вістря. Мія так і не збагнула, звідки їй привиділось тут сонце, адже крім пітьми, пилу та багнюки нічого до цієї комори не заповзало.

Вона силилась пригадати, що сталось, але в думках виникав тільки їдких противний запах, який підставили їй до носа.

В плечах нило – руки були зв’язані під поясницею протягом довгого часу. Разом з тим і ноги, стягнуті мотузкою, непорушно приклеїлись до хисткої ніжки стільця. На кремовому комбінезоні буро-зелені лінійні відмітки, схоже, її сюди волочили по землі.

Спиною вона відчувала тепло. У дзеркальному відображенні хтось повторював її позу, одначе, цілком несвідомо.

Дівчина заледве крутнула головою. Від рваного руху затріщало у хребті.

Найперше вона побачила ‒ урочисте вбрання, яке явно не вписувалось в атмосферу цього місця, – чорний піджак та білий комірець сорочки. А потому – розслаблене обличчя непритомного Чону.

— Чону! Чону! — покликала вона, сяк-так штурхаючи хлопця плечем, наскільки дозволяли мотузки.

На жаль, флорист не відгукувався. Вона штовхала його ще раз і ще – все марно.

— Кепські справи, — пошепки плакалась Мія.

Насамперед вона раділа, що хлопець був живий, втім звична злість наздогнала її.     

— Дідько, от вже дійсно привів мене в безпечне місце! І де ми в результаті опинились? — докоряла непритомному хлопцеві Мія, хитаючи стілець в надії, що ніжка трісне, а вона звільниться.

— Ах ти ж, трясця! — гнівалась дівчина своїм даремним спробам звільнитись від тугих мотузок.

Їй негайно потрібна була допомога, а хлопець ніяк не приходив до тями.

— Чону, прокидайся! Виспишся, як виберемось, — благала Мія. — Ну ж бо!

Мостини під ногами затріщали, хоча дівчина не зробила ані кроку. Під важкою ходою незваного гостя прогиналась підлога.

Приземкуватий силует повільно наближався, поки його не зачепило світло ліхтаря.

І тоді, у слабкому сяйві, Мія побачила людину, яка її добряче дратувала.

— Міджон, — констатувала дівчина.

Замість привітання напарниця Чону заліпила їй дзвінкого ляпасу.

— Не смій вимовляти моє ім’я своїм гнилим ротом, — звеліла вона, сповна насолоджуючись вчинком.

Міджон затягнула сигарету, випускаючи смердючий дим прямо Мії в обличчя.

— Чого тобі від нас треба? — сплюнула дівчина, утримуючись від образ у бік фальшивої флористки.

— Що ти з нами зробила? — допитувалась Мія, так як Міджон зненацька стала робити вигляд, що на світі перестали існувати люди.

— Хлороформ, — солодко протягнула вона, вказівним пальцем вимальовуючи візерунки на запиленій кришці комода.

— Фільмів передивилась? Хлороформ не присипляє за лічені секунди. Від речовини хочеться виблювати, але не відключитись.

— Зануда. Терпіти тебе не можу! Власноруч би задушила, — зашипіла дівчина, і простягнула руки до шиї Мії, аби покінчити з суперницею раз і назавжди.

— Міджон! — обірвав її намір низький чоловічий наказ. — Відійди. Ще рано.

Ще одна фігура помалу стала проявлятись.

— Ти! Я знаю тебе, — охнула дівчина.

Квадратна посмішка незмінного офіціанта з «А» навічно зафіксувалась на його обличчі і прямо зараз вселяла всеохоплюючий жах.

— Тааак, сказав би, що приємно познайомитись, але ми так часто бачились, що я в деталях запам’ятав твої рухливі брови, маленький кирпатий носик і писклявий домінуючий тон, немов всі навколо тобі заборгували і, ох, які негідники, нагло не віддавали борг.

Хлопець нагнувся до Мії і тонкими довгими пальцями вп’явся їй в щелепу. Вона смикнула підборіддям:

— Не чіпай мене, Теяне.

Ім’я з бейджика не складно було пригадати, адже так часто вона дякувала йому за бездоганне латте та швидке обслуговування, а інколи навіть за каву за рахунок закладу як постійному клієнтові.