Глава 18

На сходах четвертого поверху розляглось світло вуличного ліхтаря, ніби хтось розлив відро пастельної фарби. На його місце мріяло перекотитись місячне сяйво, нахабно виштовхнувши паскудну світлову підробку. Проте нікому з них не судилось заволодарювати сходами.

За розкладом у під’їзді автоматично увімкнулись лампочки, які завадили протистоянню двох світил, яскраво висвітивши тяжкі вагання, що застрягли на насуплених бровах чорноволосого юнака.

Рука Чону нависла над електронним замком вісімдесят другої квартири – він не зміг самовільно наважитись набрати код. Донедавна довіра Мії до хлопця сягнула небаченої глибини, і вона без зайвих прелюдій повідомила йому чотири прості цифри – ключ доступу не тільки до своєї квартири, а й до свого серця.

Він не жалкував, що ті слова злетіли з його вуст. Мія мала дізнатись правду. Проте не в такий спосіб.

Чону не знав, як краще вчинити: чи сповістити хазяйку, що на порозі стоїть гість (напевне вже не такий жаданий, як годинами раніше), чи одразу ввалитись до квартири, пробуючи прояснити ситуацію.

Секунди роздумів – і він набрав код, ігноруючи дзвінок.

Хлопця зустріла темрява.

В тугій тиші тільки його черевики цокнули по підлозі і більше нічого. Він намагався прорахувати реакцію Мії – від істеричної зі сльозами та сміхом до розуміючої з елементами докору, але точно не байдужої, про яку свідчила спокійна атмосфера. Однак відсутність освітлення – теж реакція, хоч Чону й не підозрював про її реальну природу.

— Міє? — гукнув він в глиб квартири.

Дівоче ім’я відбилось від стіни, на якій рівнесеньким рядочком висів пейзажний триптих, та заскочило за диван, де й повністю розчинилось.

Ніхто не відповів Чону – гнітючий сигнал.

Враз тонкий шурхіт хлопець почув на кухні і миттю поспішив туди.

— Міє? — спробував він більш впевнено та голосно.

— Не підходь, — дзвінко й наполегливо промовила вона.

— Міє, я…

— Не підходь, я сказала, — чітко повторила дівчина, увімкнувши світло.

Гострий товстий ніж вона тримала обома руками, спрямувавши його в бік хлопця. Мія абсолютно не виглядала погрозливою, навпаки, схожа вона була на загнане в куток зайченя, що вчепилось за останню надію вибратись з лап сірого вовка швидко й безболісно для неї самої.

— Міє, дай-но мені все пояснити, — підняв долоні Чону, немов запевняючи, що нападати він не буде, і вона знаходиться в цілковитій безпеці.

— Що пояснювати?? — затрясла ножем дівчина, й Чону зробив три кроки назад, впершись у холодну стіну. — Що? Т-т-ти – месник. Про тебе пишуть… Різне…

— Ти нічого не знаєш, дай-но я…

Спочатку Чону не знав, як прояснити ситуацію, тому попередньо невпевнено тупцявся біля квартири і зараз не міг вставити необхідні слова, які й так важко було підібрати.

— Твій чорний байк, — якось раптово виринуло у дівчини зі спогадів. — Ти точно купив його нещодавно? Може… Може, ти давненько на ньому гасаєш, га? В такому шкіряному костюмі та шоломі… Заламуєш людям руки, допитуєш їх без жодного юридичного чи морального права.

— Міє, ти не… — став наближатись він.

— Не підходь! Заклинаю, не підходь! — ще з дужчим натиском трясла гострим предметом дівчина.

— Добре-добре, тільки заспокойся, — здався Чону та потупивсь назад до стіни, смиренно чекаючи, доки дівчина скине неприємну роздратованість та небажання чути когось, окрім себе.

Злитись – найлегше, що могла зробити Мія в цей момент.

— Хто ще знає? Хто в твоїй цій команді «Вартових Сеула»?

— Ніхто, Міє.

— Хто?! — збурено викрикнула вона. — Може, та твоя блондинка з квіткового?

— Залишатись інкогніто – мій прямий обов’язок, — легко повторив він непорушну клятву.

Дівчина насмішливо цмокнула, і в повітрі затріщала навпіл бездоганна довіра до Чону.

— Не тримай мене за ідіотку.

Вона повільно поклала ніж на стільницю, але досить близько до себе, аби скористатись ним у випадку непередбачуваної ситуації. Хоча, яка могла виникнути ще ситуація? Дівчину трясло від думки, що людина, в яку вона незворотно закохалась, виявилась столичним катом.

Ніколи не засуджуючи месника, Мія й не стояла на його боці. Взагалі не думала, яке ставлення буде вірним. Однак, коли маска безумця спала, і хлопець, що за нею ховався – знайома та надважлива особистість в її житті, то вона спершу вирішила дізнатись всі подробиці, а далі вже робити висновки.

— Розказуй, — звеліла вона. — Розкажи мені все. З чого це почалось? Тебе скривдили в дитинстві?

— Ні.

— А що так? — пирснула дівчина. — Кажуть, всі психічні розлади зароджуються у дитячі роки.

— Можливо, ця теза має сенс, та не в моєму випадку, — з-під лоба зиркнув Чону, явно ображений її фразою.

По суті, в даний момент Мії було наплювати на емоції хлопця, їй би лише почути від нього те, що могло б вгамувати її власні.