Глава 1

Поступово спускаючись вулицею, дівчина все ніяк не могла отямитися від п’янкого погляду та блискучої посмішки флориста. Жоден хлопець її так не чіпляв. Та що ж такого особливого було в ньому? Може, його ввічливість? Його галантність? А якщо це лише банальна жага вподобати хоча б одного чоловіка, і жодного справжнього почуття і не могло виникнути? Ілюзія бути закоханою, ілюзія віднайти справжню щиру людину, ілюзія щастя? Адже тільки вона побачила брюнета за справою, так одразу уява підкинула їй образ спокійного ранкового пробудження з хлопцем, який так легко сприйняла за дійсність, і вся зустріч була наповнена димкою приємного марення, що наповнювало майбутнє сенсом. Одна безхмарна думка, і реальність стає такою солодкою, що важко відмовитися. А як тоді ж насправді? Флорист був звичайнісіньким працівником, його очі не світилися від пристрасті до своєї справи, його історія була сухою та незграбною? І між ними не спалахнули теплі почуття? «Він же наздогнав мене!» - подумала вона. «Але ж не залишив номера телефону», - під’їдав її внутрішній голосок. Реальність кусала дівчину за плече, яким вона смикала, намагаючись скинути неприємні думки.

Навколо мелькотіли яскраві вітрини магазинів, що добродушно загукували перехожих. Веселі мелодії чарівного початку літа неслися з кожних відчинених дверей. Діти радісно носилися вулицею, куштуючи японське яблучне печиво-морозиво – заморський хіт-продажів цього сезону. Їхні батьки спокійно слідували за малечею, міцно тримаючись за руки, за своє тихе щастя. Здається, що ось воно – безтурботне життя, що тихим відлунням відображається в кожній посмішці, в кожному новому кроці, в кожному легкому подиху. Грайливий вітерець хитро хапає дівчину за край кремової сукні та тягне її швидше вперед.        

Сріблястою стрічкою вулиця вела дівчину вниз до ріки Хан. У носі почало лоскотати вологим повітрям. Очі самотужки закривалися від блаженного відчуття чистоти та злагоди, що захопило її зненацька. Вода завжди заспокоювала. Дівчина могла спостерігати за річкою годинами, встановлюючи внутрішню рівновагу. Хвильки по-дитячому підморгували сонячними зайчиками, а вона, мружачись, задоволено їм посміхалась. Хотілось би скинути сандалі, перестрибнути огорожу та пірнути у п’янку водицю.

- Міє! Нарешті! Ти так у квітковій лавці затрималася? – вимогливий голос змусив дівчину виринути з глибин своїх бажань.

- Сестричко, - обернулася Мія, розкриваючи руки для щирих обіймів.

- Цікавенько, - засумнівалася дівчина. – З яких пір ти так мене кличеш?

- Що сталося? – запитала вона, не очікуючи на відповідь.

- Нічого, Мімі, не бери в голову, - зім’ялася Мія.

- Справді? - дівчина сканувала сестру своїм уважним поглядом, оцінюючи перші симптоми дивної поведінки. І поки Мімі не нащупала те, чим ділитися Мія не збиралася, зауважила:

- Я рада тебе бачити в гарному настрої. За останній місяць підготовки до весілля це, мабуть, вперше.

- Нарешті сьогодні я визначилася з тканиною сукні, вірніше, кольором. Я обрала кремовий атлас, - з полегшенням видохнула Мімі. – Ходімо пройдемося, не можу стояти і нічого не робити.

- Морозиво будеш? – запропонувала Мія, вказуючи на невеличкий кіоск, який обліпила запальна дітвора.

- Ні, а ти?

- Не дуже хочу.

- І все-таки щось трапилось, – зауважила Мімі.

- З чого ти взяла? Все добре, дійсно, – почала ухилятися дівчина.

- Серйозно? – Мімі поставила руки в боки, обурюючись мовчанням сестри. Протягом життя не було жодної таємниці, яку б дівчата приховували одна від одної. За винятком декількох, звичайно.

- Мімі, так, не переймайся, я ж кажу.

- У цьому кіоску продають твоє улюблене сирне морозиво з курагою, за яке ти зазвичай душу ладна віддати. А зараз ти відмовляєшся. Невже я схожа на пустоголове дівчисько, яке так просто провести?

- Мені соромно, онні, – зізналася Мія.

- Що? – не зрозуміла дівчина.

- Я заходила до квіткової лавки, яку ти порадила. Пам’ятаєш? Ми ще переглядали сторінки в інстаграмі. Ти попрохала мене обрати букет. Ти тоді гортала каталог з оформлення бенкетної зали і сказала, що була б безмежно рада, якщо я тобі допомогла хоча б з цим.

- І тобі соромно, бо… - поквапила її Мімі.

- Жоден з букетів не припав мені до душі. Жоден, онні. Тому мені і соромно, що я тобі не допомогла, я ж бачу, тобі важко справлятися з усім на самоті.

- Гей, Міє, ти що? Хіба б я звинувачувала тебе за таку дурницю? Боже, дурне дівчисько не я, а ти, - посміхнулася Мімі. – До того ж я не одна, майбутня свекруха потурбувалася, щоб у мене була ціла футбольна команда помічників. Власне, я маю проконтролювати приготування тільки через те, що довіри до персоналу в мене нуль. Та й не подобається мені те, що вони обирають. А за букет забудь, заїду якось іншим разом.

- Точно не сердишся? – допитувалася Мія.

- Звичайно, ні, - очі Мімі сяяли невтримною щирістю як завжди, тому дівчина заспокоїлась. – Тепер будеш морозиво?

- Так! – Мія плеснула в долоні та підбігла до прилавка, обираючи одне сирне, а друге шоколадне задоволення на паличці, а Мімі тихенько раділа, що за свої двадцять років сестра не втратила ту безтурботну дитячість, яка виблискувала ось так, як зараз.