Пролог

 Крихітний дзвіночок боягузливо тремтить, але гордо сповіщає про квапливого гостя. Дівчина лякається, що мелодія дзвінка принесе забагато шуму до затишної квіткової лавки, та вона вмить забуває про переживання. Одразу ж її захопила п’янка мелодія старого патефону, така ненав’язлива та проста. Квітковий аромат чистоти та невинності, який вона жадно втягувала знову і знову, залоскотав кінчик носа, немов зайченя мазнуло пухнастою лапкою. Навколо простягалися королівські квіти, що вітали нового відвідувача та нестримно благали: «Обери мене! Обери мене!». Гортензії, орхідеї, маргаритки та калачики стали нашіптувати про тендітність та легкість. Троянди та орхідеї – про пристрасть та милосердя. Дівчина зачаровано підійшла до біло-рожевих півоній та почала ніжно гладити бутони, хвилюючись нанести хоч краплинку шкоди такій красі.

- Квіти говорять про те, про що мовчимо ми, – палкий шепіт пронісся за один подих позаду дівчини, змушуючи їх шкіру вкритися дрібними мурахами.

 Зіткнувшись поглядом з володарем такого звабливого голосу, її власний - зник. Постать хлопця міцною скелею заслоняла від звичних думок, сором’язливих почуттів. Його чорне густе волосся спадало до червоних щічок, водоспадом обрамляючи доволі миле та безвинне лице. Рукава сорочки кольору найтемнішої ночі були стильно закочені до ліктя, сірий фартух тісно прилягав до накачаних грудей, поверх якого красувалися гармонійна бутоньєрка та золотистий бейдж з іменем власника: «Чонгук».

- Ну так як? – його очі сяяли нестримним бажанням розкрити секрет обраних дівчиною півоній, покусані пухкі губи неконтролююче розтягувались до блискучої щирої посмішки, від якої було насправді важко відвести погляд. Дівчина відмовлялась повірити, що лише одній людині за лічені секунди так легко вдалося збити її з пантелику. Вся поза флориста говорила про те, що терпляче чекати на відповідь дівчини він вже не може, а отже буде говорити, не приховуючи абсолютно нічого:

- Людина, що обирає півонії – найтендітніше створіння, проте за всією милістю вона є мужньою та достатньо хороброю, здатною перенести пекельні життєві негаразди. В давнину самураї наносили образ цих квітів на свої щити, як символ честі та вірності. У цих квітах розростається шалена сила зцілення. Півонії – символ непорушної любові. Тож якщо хочете прикликати справжнє кохання та відкрити двері до щасливого шлюбного життя, дозвольте мені скласти для вас незрівнянний букет.    

Від солодкої оповіді закрутилася голова. Чонгук дивився так гаряче, шукаючи в її погляді розуміння. А вона вже фантазувала про дивовижного майстра, що кожного ранку балуватиме її новою квітковою композицією. Та дівчина все ж встигла спіймати реальність за хвіст:

- Власне мені потрібен весільний букет, - відрізала вона, поступаючись на два кроки від хлопця, щоб його чари втратили свою силу. Сум впав важким тягарем на його обличчя, забравши щасливу посмішку та сяйво чорних очей. За мить він пішов довгими рядами, зупинившись біля пишних квіткових весільних композицій на різний смак.

- Можу запропонувати ось цей букет: три гілочки фіолетового озатамнуса, еустоми, п’ять великих троянд, шість троянд Меморі та астильба, - вказував він на квіти, сумно схиливши плечі та все ж жадно розглядаючи покупця. - А як для Вас, то краще ось цей класичний – блідо-рожеві троянди Джульєтта, троянди сорту Жаннет, гілочки кущової троянди та фрезії. Півонії у букет додавати я б не рекомендував, вас і без їх допомоги чекає одруження. Вони зайві. Ще щось підказати?

- Ем…Я…, - думки розлітаються лякливими метеликами, повітря висушує легені, і вона вперше в житті губиться, занурюючись в глибину оніксового раю. Чонгук делікатно поправляє гілочку в одному з букетів, стримуючи своє розчарування.

- Знаєте, Чонгук, всі квіти незрівнянні. Вибір важкий. А з вашими знаннями його буде зробити легко. Та не мені.

Вона не знала, що кожне її слово сталевими шипами пронизує його душу. Проте вони привидом розчинилися, коли дівчина промовила:

- Наречена довірила мені обрати букет. Здається, з мене невдалий помічник, бо серед всієї цієї краси, я дивлюся на зовсім іншу.

Дівчина пронизливо заглядала у Чонгукові очі, сподіваючись, що хлопець зрозуміє натяк. Та зіткнувшись з хвилинною, незрозумілою обом паузою, вона поспішила залишити квітковий рай з червоним від сорому обличчям. Тільки коли крихітний дзвіночок боягузливо затремтів, Чонгук отямився і кинувся їй вслід. Схопивши дівчину за худеньку руку, він промовив над її вушком тим же палким голосом:   

- Завітаєш знову, і я запропоную не букет, а своє серце.