27.

Саша 

Ввечері п’ятниці я мав везти П’ятницю в село. Тавтологія викликала усмішку. А після вчорашнього я навіть смакував це. 

- Ау, хвате мріяти, треба дещо в багажник перенести. 

- А як же твої сусідки? 

- Ми їх ігноруємо в цей день, мотивуючи тим, що їх ми бачимо щодня, а бабусю раз на тиждень. Ти батькові сказав? 

- Звісно. Якось не хочу, щоб він подав мене у розшук, коли я пропадатиму дві доби. 

Пані Наталя вже встигла скупитися і набити величезні сумки і саме мені їх пощастило носити. І не лише. Виявилося, що багато закруток вони роблять вдома і возять в село. Нераціонально, але коли часу обмаль, то доводиться робити, як виходить. 

Мама Юлі мала їхати з нами. На суботу в їхніх планах було вибирання картоплі. Насправді, цей захід планувався ще на минулі вихідні, але я зіпсував всі плани, коли побив Сергієве авто. Їм не було як їхати, і збір відмінили. Тепер маю віддуватися я, чи точніше - відпрацьовувати. 

- Олександр, тут то я вас і спіймала, - визирнула з квартири Олена Павлівна. 

- Нема часу теревенити. Вас ми бачило щодня, а бубусю - тільки на вихідні, - скопіював я Юлю якомога точніше, і здається, це був удар нижче пояса, бо поки закривалися двері ліфта, її рот так і не закрився. 

- Прикинь, ваша сусідка вирішила мене зцапати, - повідомив я Юльці. 

- Ахаха, їх було достатньо тебе в неділю побачити, тепер не відстануть. 

- Все вже зібрали? Чи ще один захід? 

- Тільки свої речі візьму і можемо їхати. 

- Потрібна допомога? 

- Там дрібниці, можеш заводити авто ми скоро спустимось. 

Вперше за довгий час я хвилювався перед дорогою. Якщо Юлька така безшабашна, то якими ж будуть її родичі і чи я взагалі повернуся звідти в нормальному стані? Бо фізична праця мене не дуже лякала. Хоча на дачі я бував вкрай рідко, але ж постійно зависав на будівництві, тож був у формі. 

Та наодинці мене лишили ненадовго. Вже за кілька хвилин Юлька вмостилася на пасажирському сидінні, а її мама за мною. Автівка була завантажена по зав’язку, наче ми везли не кілька сумок продуктів, а зо три центнера картоплі. Але ж не викинеш. Я мовчки завів мотор, коли двері за ними закрилися. 

Напрям мені вже вказали, а ближче до місця - питатиму, куди повертати... 

На щастя, дорога пройшла без особливих пригод. Село, в яке ми їхали, виявилося дуже мальовничим. З красивими доглянутими будинками, садками в яких густо цвіли айстри і соняхи, а ще з дуже вузькою дорогою. По якій їздили, ходили і не лише люди. 

- Ура! Приїхали! - заверещала Юлька, як різана, коли ми опинилися поруч із невеличкою хатинкою, яка втопала у квітах і кущах. 

- Тихіше ти, а то в хлопця вуха позакладає, - спробувала приструнити її мама. 

- Ма, ну я Ба ціле літо не бачила, - занила вона, відстебуючи на ходу пасок безпеки. А потім вискочила з авто, наче за нею зграя псів гналася. 

- Яка натерпляча, - фиркнула пані Наталя. - Сашенька, ти ж допоможеш ще й вигрузити сумки? 

- Звісно, вони мені в авто явно зайві. 

Я захопив ящик і подався слідом за мамою Юлі в подвір’я. Назустріч нам вибіг собака.  

- Не хвилюйся, він не кусається, - запевнила вона. 

- Нема собак, які не кусаються. Є ті, які ще нікого не вкусили, ось і все. 

- Наган, не чіпай, свій. 

Але Наган, здається, і не думав мене чіпати, він дружелюбно замахав хвостом і гавкнув, ніби вітаючись. В його супроводі ми дійшли до Юльки, яка обнімалась з бабусею. Вона відірвалась від моєї підопічної і поглянула на мене оцінюючим поглядом. Здавалося, що кишки викрутить. 

- Ти хто? 

- Саша, приємно познайомитися. 

- Женіх, значиця? 

- Та ні, Ба, він просто підвозить нас, бо борг має перед Сергієм, - спробувала прояснити ситуацію Юлька. 

- Ну, я ж кажу - женіх.