25.

Юля 

Вранці мене чекав сюрприз. Біля під’їзду стояло замкнене авто Сашка, без водія. Куди встиг подітися? Сусіди викрали і потягли в РАЦС? Я набрала його номер. 

- Ти де пропадаєш? 

"Привіт. Загубив вчора ключі від авто." 

- Чому не сказав? - здивувалася я. 

"Не хотів псувати тобі настрій. І так вчора мало не вигребли." 

- Петренко, тобі по попі давно не давали? Де ти зараз? 

"Та скоро буду біля універу." 

- Зачекай там. Нікуди не йди. Я думаю, що ми їх в тому кар’єрі могли загубити. Тож зараз прокатаємося, - запропонувала вирішення проблеми. 

"Думаєш, варто? А якщо там ці чуваки вшиваються?" 

- Не сци, вони або студенти, або працюють, імовірність їх зустріти там вранці нульова. 

Я завершила дзвінок і повернула в гараж. Мій любий, я йду до тебе! 

Байк приємно завуркотів, ніби лащився, і я аж погладила свою перлиночку. Якщо вчорашні хулігани думали, що я так просто дозволю його чіпати, то вони дуже помилилися. 

Сашко вже чекав під моїм корпусом і навіть встиг затусити з якимось хлопцем. 

- Петренко, тобі треба ключі, чи ти знайшов того, хто їх безкоштовно подарує? 

- Оу, П’ятниця, знайшла собі хлопця, - зупинилась обіч мене Ксю. - Може прізвище на нормальне зміниш нарешті. 

- Як я надумаю заміж, то обов’язково покличу тебе за консультанта. Сеанс тисяча, з тебе. 

- Досі бісишся? - подивилася вона зверхньо. 

- Взагалі байдуже. Це ти, може, на комусь зациклена. Я так не вмію. 

- Сама триндиш, а мене звинувачуєш, - забрав в мене шолом Сашко. 

- Я Ксю, - простягла вона руку. 

- А я руки після туалету не мию, тож не раджу, - відрубав Саша і сів позаду мене. 

- Який ти чемний, вже і не пручаєшся. 

- Жити хочеться. 

Шукали ми ключі години дві. І не знайшли. Куди вони пропали одному богу відомо. Пара прогуляна. Я злісна порушниця і скоро матері подзвонять з деканату... ZAO

Але потім стало байдуже. На вулиці так гарно. Роса покривала ще зелену траву довкола. Поруч мерехтіло озерце у променях вранішнього сонця і повівав легенький вітерець. Пахло осінню, хоча й довкола зеленіло і мало що говорило, що вже скоро опаде листя і все покриється снігом. 

Я присіла і підібрала невеличку гальку, спробувала запустити. Знала, що це марна справа. Форма має бути інша, але мені подобалася кінематографічність моменту. 

- Саш, дістань камеру. Можеш мене зняти? 

- Ти не хочеш повернутися? Там заняття. В нас будуть проблеми. 

Шкода було такої миті, я лише важко зітхнула і почала підніматися. 

- О боже, ти мене доведеш, - забурчав Саша. - Йди, зніму я тебе на відео. 

- В мене все одно вже зіпсувався настрій. 

- Зараз назад підніметься. Якщо не передумала, я зіграю. 

- У що? - не зрозуміла його, він стояв і теж кліпав очима. 

- Ти ж просила зіграти твого хлопця, - кутиком губ усміхнувся він. - Я бачу тебе і справді там дістають... 

- Я вже забула, якщо чесно. Бовкнула те, що тоді на думку спало. Не бери близько до серця, поки воно без офіційних печаток. 

Саша здивовано поглянув на мене. Але не став коментувати. Поліз у рюкзак за камерою і за мить вилаявся. 

- Що сталося? 

- Ось, - він потряс ключами. - Я забув, що кинув їх сюди. 

- Хммм, тільки навіщо? 

- Сам не знаю, біс попутав. То що, ти йдеш позувати? 

- Звісно! Ключі знайдені, день набуває нових барв.