18.

Саша 

- А як же я? - заглянула в двері мама Юлі, якої по її словах не було вдома. 

Оце так знайомство з мамою вийшло. В мене аж вуха загорілися, хотілося провалитися під землю. Я швидко прибрав руки від ніг Юльки. 

- Мам, знайомся, це Сашко. Той самий. 

- Дуже приємно познайомитися. 

- Я Наталя, так можеш і звертатися. Тільки все ж цікавить, що це ви тут затіяли? - Вона повела бровою і повернулася до Юлі. 

- Я впала і побила коліна і руки. Це все він винен, - тицьнула пальцем в мене вона. 

Пані Наталя по-діловому зайшла в кімнату і присіла біля нас. Спочатку оглянула вже оброблені руки, а потім коліна - там ще був непочатий край роботи. 

- Що ж, продовжуй, - суворо зиркнула вона на мене і за мить зникла за дверима. 

- В моєї мами троє розбишак, якщо ми виросли, це зовсім не означає, що вона забула, - пояснила вона. 

Я акуратно обробив коліна, поки Юля ойкала від болю і намагалася мене копнути вільною ногою. В якийсь момент я мало не перекинувся по інерції, тож довелося зафіксувати її, щоб не дригалася. 

- Закінчите, ходіть вечеряти! - пролунав голос з кухні. 

- Добре, мам! 

- Я пас, - одразу відмовився від пропозиції. 

- Кх, кх, ти ще не зрозумів? То не пропозиція. Тобі доведеться вечеряти, бо мама тобі трепанацію черепа зробить, - показала вона язик. - Відвернися, мені потрібно якісь шорти одягнути. 

Тільки тоді усвідомив, що вона сидить в біленьких мереживних трусиках, які дуже пасують до її ніжок. На мить я закляк, мої вуха знову спалахнули. Але я все ж встав і відвернувся в сторону, щоб дати їй одягнутися. 

Через десять хвилин ми вже вечеряли за столом. Їжа була смачнюча, і я навіть зрадів, що залишився. Готувати я вмів, але робив це не так вправно, а мама поїхала на невідомий термін. Батько через раз харчувався в столовій на роботі, тож смачнюча пюрешечка з котлетами і салатом дуже добре йшли. 

- То ти кажеш, що ніколи не жив у селі? - здивовано перепитала мама. - А дача у вас є? 

- Є невеличка, але там чотири сотки грядок, для двох робити нема що, тож я буваю там вкрай рідко. Батьки вміють на вихідні поїхати. 

- Дивина та й годі. Але то не страшно. Сергій казав, що ти маєш допомогти в селі, тож і побачиш одразу. Там багато чого цікавого. Думаю, тобі сподобається. 

- Сподобається, чи ні, та моє завдання вам допомогти. 

- Розумію, але ж і ми люди, - поплескала мене по плечу мама Юлі, аж я закашлявся. 

- Не їж так швидко, - пирснула вона. - Ніхто не відбирає. Добавки дамо, як треба. 

Додому я потрапив зовсім пізно, але ситий і у своїх власних штанах, які встигнули просохнути за день. Готувати було пізно, але відкривши холодильник я відзначив, що їжі побільшало. Очевидно, тато не сподівався на мої кулінарні здібності і то добре. 

Після виснажливого дня і душу я нарешті завалився в ліжко і полегшено видихнув. Лишилося лише двадцять вісім днів - і свобода. І це ж нічого, що я зовсім недавно просив пробачення, відбивався від сусідок і навіть лишився без штанів. Розкажу кому - не повірить. Я блаженно закрив очі і спробував заснути. Але... 

Та фраза “без штанів” увімкнула в голові непрохані картинки з Юлькою в одних трусиках. Та! За! Що!?