ГЛАВА 4

Роман.

Щойно повернулися до автівки Віра взагалі вимкнула свій телефон.

- Можна я залишу речі тут? - запитує вона.

- Так, звичайно! 

Кладе свій смартфон у сумочку, а всі речі залишає в бардачку машини.

Поглянув на неї потай за допомогою дзеркала заднього вигляду.

Ще година, від сили дві й, можливо більше ніколи не побачу цю дівчину схожу на казкового зеленоокого ельфа. Чомусь цей факт відізвався неприємним щемом в моїх грудях. Невже так сподобалась? Напевно що так! Недарма там під ялинкою пробігала думка поцілувати її. По справжньому! Не заради якоїсь там помсти! 

Зараз коли ми на півдорозі до останніх замовників, чомусь так хочеться щоб щось сталося… Будь що! Ну хоч автівка зламалася… 

Не хочеться відпускати! Хочеться дізнаватися про неї поступово… Не кваплячись… Про те що вона любить, чого боїться, чого прагне… 

Але сталося не так як бажалося. Ось вже в далині мерехтять вогні домівки останніх клієнтів. 

Заїхав автівкою у двір. 

Допоміг Вірі вибратися з салону.

І знову закрутилося!

Чужа ялинка, яка сяє різнокольоровими вогнями.

Новорічна атмосфера. 

Хлопчик років восьми, який радісно чекає на свій подарунок.

Але ось в великій гостьовій кімнаті з'являється новий персонаж - старий чолов'яга. Чомусь мені так здається, що він дідусь хлопчини. 

- Щось я не так собі уявляв Санту! - чолов’яга обводить нас прискіпливо поглядом.

- Дідусь! Це онук Санти! А це… - хлопчик показує пальцем на Віру. - добрий ельф і помічниця Санти. 

- Он як! - старий примружив очі. - Едічку, а ти гостям на скрипочці вже грав? 

- Ні, дідусю, тільки віршика розповідав…

Чули б ви того віршика, явно вчили разом з дідом, бо навіть Віра від тексту почала густо червоніти. Добре що малюк не розумів і частини  підтексту, який був вкладений в рядки того не дитячого віршика.

- Ну то неси свою скрипочку, зіграй онуку Санти!

- Я за що кошти такі заплатив? - запитує дід, щойно ми залишилися втрьох.

- За Новорічне привітання! - не забарився з відповіддю.

- Точно! - дід зареготав і гарненько приклався своєю широкою долонею по моєму плечу, але я навіть не сіпнувся, витримав.

А ось вже і малий зі своєю скрипочкою.

- Майбутній Страдіварі! - з гордістю в голосі продовжив старий. 

І понеслось! Звук пінопласту по склу чи бензопили вважатиметься тепер мені прекрасною мелодією, після звуків Едикової скрипочки. Якщо в цьому будинку на належному рівні не вирішена проблема звукоізоляції, мої щирі співчуття сусідам. Майно поряд продається, напевно, з суттєвою знижкою. 

- Браво! - почав радо плескати в долоні щойно малий закінчив з цією екзекуцією. 

- Скромніше радій! - тихенько на вушко прошепотіла Віра, яка сидить поряд. - А то ще на біс почне грати і тоді мій мозок вже точно вибухне.

- Едік сьогодні заслужив на подарунок від Санти! - Віра полізла у мішок за останньою коробкою. 

- Ураа! - почав пританцьовувати біля неї малий.

- А зараз всі на двір! - скомандував дід. - Будемо запускати новорічний салют.

- Нам той! Вже час… - спробувала нагадати Віра, що час вже дійсно невпинно близиться до півночі. 

- Звичайно! - щось занадто швидко погодився старий. - Після салюту. 

Після цих слів він, як за помахом чарівної палички дістав велику коробку з салютами. Малий почав підстрибувати від задоволення. А особисто в мене затремтіли піджилки від передчуття, що ось-ось щось станеться.

Всі ми “висипали на вулицю”.

- Ромко! А де наша автівка? - Віра розгублено почала смикати мене за рукав.

- Дідько лисий! Ти в мене питаєш? Я увесь час був поряд з тобою! 

А й дійсно? Куди поділася моя автівка? Невже моє передчуття щойно справдилося?

- Салют! - закричав радісно Едік.

- Це що! Всього лише салют, Едічку! От я ще не показував свою нову рушницю, і як я вмію з неї стріляти! - вигукнув той і щез за дверима будинку.

- Віро! Мені здається саме час робити звідси ноги! - хапаю дівчину і ми швидко біжимо до хвіртки. 

Та я так бадьоро навіть стометрівки у школі не бігав. 

Трішки зупинилися лише тоді, коли переконалися, що ніхто за нами не женеться. 

- І що тепер? - почала схлипувати Віра. - Як ми дістанемося міста? У мене всі речі залишилися в машині, навіть телефон.

- Нічого! Щось та вигадаємо! Головне, що вчасно звідти втекли! А то хто знає, що у голові у того навіженого!

- А може твоєму діду можна зателефонувати і запитати куди він зник? - з надією у голосі запитала Віра.

- Ні! Не варіант! - похитав головою і витягнув зі своєї кишені два телефони - свій і діда.

І моя супутниця геть розкисла.

Думаю що не треба її хвилювати ще більше розповіддю про те, що до головної дороги з якої ми звернули, коли їхали за адресою, добрячих кілометрів шість. 

Навкруги: дерева, сніг потріскує під ногами, морозець. І ми йдемо засніженою та не розчищеною дорогою. Обережно стискаю Вірину долоньку своєю рукою, щоб вона не впала. 

Напевно, треба бути дуже обережним коли в цей день про щось мрієш, чи чогось дуже хочеш, бо бажання може збутися самим непередбачуваним чином. Я ж хотів подовше залишитися з Вірою. От і збулося!