Глава 17 Дорога до волі

Наступного ранку Катя прокинулася раніше, ніж задзвонив будильник.

За вікном співали птахи, а сонце вже зазирало крізь фіранки. Дівчина потягнулася й поглянула на годинник.

— Ще п'ятнадцять хвилин можна було спати, — пробурмотіла вона.

Але заснути знову не вдалося.

Сьогодні Микола Іванович обіцяв перевірити, чи готовий лелека повернутися на волю. Катя розуміла, що рішення залежатиме від стану птаха, але все одно хвилювалася.

На кухні вже господарювала Ганна Петрівна.

— Доброго ранку, Катрусю! А ти сьогодні раненько.

— Доброго ранку. Самій не спиться.

— Щось сталося?

— Та ні. Просто сьогодні, можливо, випустимо лелеку.

— Того самого, якого вам принесли з пошкодженим крилом?

— Так. Він уже значно краще почувається.

Ганна Петрівна поставила перед нею тарілку з кашею.

— То добра справа. Лелеці ж на волі місце.

— От і я так думаю.

— Тільки дивіться, щоб він справді міг літати.

— Микола Іванович без перевірки не дозволить.

— І правильно зробить.

Поснідавши, Катя зібралася й вирушила до клініки.

Андрій уже чекав біля входу.

— Доброго ранку!

— Привіт! Ти сьогодні рано.

— Вирішив тебе здивувати.

— Здивував. Я навіть перевірила, чи не переплутала час.

— Дуже дотепно.

Катя усміхнулася.

— Ходімо до лелеки?

— Я так і знав, що ти насамперед про нього запитаєш.

— А що тут дивного?

— Нічого. Просто я вже починаю ревнувати.

Катя здивовано подивилася на нього.

— До лелеки?

— Звичайно. Йому ти щоранку бажаєш доброго ранку з таким захопленням, а мені лише кажеш, що я запізнився або прийшов надто рано.

— Тоді доброго ранку, Андрію! — урочисто промовила вона. — Тепер задоволений?

— Значно краще.

Вони зайшли до приміщення, де тимчасово утримували птаха.

Лелека стояв у вольєрі, насторожено спостерігаючи за людьми.

— Доброго ранку, красеню, — тихо сказала Катя.

Андрій зітхнув.

— От бачиш? Знову йому більше уваги.

— Не заважай спілкуватися з пацієнтом.

До них приєднався Микола Іванович.

— Бачу, ви вже тут.

— Ми хотіли дізнатися, чи можна сьогодні випустити лелеку, — пояснила Катя.

— Спочатку оглянемо.

Ветеринар уважно перевірив стан крила, рухливість суглобів і загальне самопочуття птаха.

— Зовні все виглядає добре, — нарешті сказав він.

Катя з надією подивилася на нього.

— То можна?

— Не поспішай. Треба ще переконатися, що він здатен нормально літати. Самого того, що крило більше не звисає, недостатньо.

— А як це перевірити? — запитав Андрій.

— Для цього потрібен достатній простір і безпечні умови. Зараз зателефоную колезі, який працює з дикими птахами. Нехай допоможе оцінити його готовність.

Катя кивнула.

— Тоді чекатимемо.

— А поки що у вас є інші пацієнти, — нагадав Микола Іванович.

— Я вже здогадалася, — зітхнула дівчина.

Першим відвідувачем став літній чоловік із невеликим песиком.

— Доброго дня, Миколо Івановичу! — привітався він. — Оце привів свого бешкетника.

Песик весело махав хвостом.

— А що сталося? — запитав ветеринар.

— Та вчора десь бігав, а сьогодні кульгає. Я вже лапу дивився, нічого не знайшов.

— Як звати?

— Жук.

Андрій усміхнувся.

— Цікаве ім'я.

— Бо малим був чорний і круглий, як жук, — пояснив господар.

Катя присіла біля песика.

— Ну що, Жуче, показуй лапку.

Пес охоче підбіг до неї й спробував лизнути в обличчя.

— О, який привітний!

— Це він поки не зрозумів, що його оглядатимуть, — зауважив Андрій.

Під наглядом Миколи Івановича практиканти оглянули собаку.

Жук невдоволено скавчав, коли торкалися одного місця на лапі, але не намагався вкусити.

— Можливо, забій, — припустила Катя.

— Можливо, — погодився ветеринар. — Але спочатку треба виключити серйознішу травму.

Він продовжив огляд, перевірив опору на кінцівку й пояснив, які ознаки вимагатимуть додаткового обстеження.

— От бачите, — сказав він практикантам, — не можна ставити діагноз лише тому, що тварина кульгає, а зовні нічого не видно.

— Запам'ятаємо, — відповів Андрій.

Після огляду господар забрав Жука додому, отримавши рекомендації щодо обмеження активності та подальшого спостереження.

— І не дозволяйте йому сьогодні носитися селом, — нагадав Микола Іванович.

Чоловік засміявся.

— Спробую домовитися. Але характер у нього ще той!

Ближче до обіду до клініки приїхав незнайомий чоловік.

На вигляд йому було близько сорока років. Він привітався з Миколою Івановичем так, ніби вони давно зналися.

— Привіт, Миколо!

— Сергію, радий бачити. Дякую, що знайшов час.

— Та не проблема. Де ваш лелека?

Катя одразу пожвавішала.

Микола Іванович представив гостя:

— Це Сергій Петрович, мій колега. Він має досвід роботи з дикими птахами.

— Дуже приємно, — сказала Катя.

— І мені. То ви доглядали нашого пацієнта?

— Так, — відповів Андрій. — Але Катя, мабуть, найбільше.

— Андрію!

— Що? Це правда.

Сергій Петрович усміхнувся.

— Тоді подивимося, як він почувається.

Вони разом пішли до вольєра.

Колега оглянув лелеку, розпитав, у якому стані його знайшли, як змінювалася рухливість крила та чи нормально він харчувався.

— Перелому, кажеш, не було? — уточнив він.

— Не виявили, — відповів Микола Іванович. — Сильний забій.

— Зрозуміло.

Після огляду Сергій Петрович задумливо кивнув.

— Відновлення хороше. Але остаточно судити можна лише після перевірки польоту.

— І що робитимемо? — запитала Катя.

— Є неподалік місце, де можна безпечно оцінити, як він літає. Якщо все буде гаразд, вирішимо щодо випуску. Якщо ні — ще потримаємо під наглядом.

— А ми можемо поїхати? — запитав Андрій.

— Звісно, — відповів Микола Іванович. — Ви ж брали участь у його лікуванні.