Глава 16 Вечір біля річки

До восьмої залишалося п'ятнадцять хвилин, коли Катя нарешті закінчила збиратися.
Вона одягнула легку блакитну сукню, зібрала волосся у хвіст і поглянула у дзеркало.
— Ну ось, зовсім інша людина, — пробурмотіла дівчина.
Після цілого дня в клініці хотілося відпочити, поговорити про щось, не пов'язане з ветеринарією, і просто насолодитися літнім вечором.
Коли Катя вийшла на кухню, Ганна Петрівна саме наливала собі чай.
— Кудись зібралася, Катрусю?
— До річки. Андрій запросив.
Жінка хитро примружилася.
— Ага, Андрій, значить.

— Ганно Петрівно, тільки не починайте!
— А я що? Нічого такого не сказала.
— Але подумали.
— Думати мені ніхто не забороняв, — усміхнулася господиня.
Катя засміялася.
— Ми просто друзі. Разом практику проходимо.
— Та я ж нічого не кажу. Хороший хлопець, до речі.
— Ви його знаєте?
— Звісно. Він до Наталки не вперше приїжджає. Село в нас невелике, Катрусю.
У хвіртку постукали.
— О, здається, твій кавалер прийшов.

— Не кавалер!
— Добре-добре. Друг.
Катя похитала головою й вийшла надвір.
Біля хвіртки стояв Андрій у світлій футболці та джинсах.
— Добрий вечір, — привітався він.
— Привіт. Ти сьогодні навіть не запізнився.
— Я взагалі пунктуальна людина.
— Особливо коли Микола Іванович чекає нас о дев'ятій, а ти з'являєшся за дві хвилини до початку.
— Але ж не запізнююся!
— Поки що.
Із будинку долинув голос Ганни Петрівни:
— Гарно вам погуляти!
— Дякуємо! — відповів Андрій.

Коли вони відійшли від двору, Катя зітхнула.
— Тепер вона цілий вечір буде щось собі вигадувати.
— Хто?
— Ганна Петрівна.
— А що саме?
— Нічого, що тебе стосується.
Андрій усміхнувся.
— Тепер мені ще цікавіше.
— От і залишайся зі своєю цікавістю.

Біля річки вже зібралася невелика компанія.
Максим сидів на поваленому дереві й щось розповідав Аліні. Поруч кілька хлопців розкладали дрова для багаття.
Побачивши Катю та Андрія, Максим підвівся.
— О! А ось і наша нерозлучна парочка!
— Максе, — попереджувально промовив Андрій.
— Що? Я просто привітався!
— Дуже своєрідно, — зауважила Катя.
Аліна підійшла до них.
— Привіт! Катю, яка гарна сукня!
— Дякую.
— Нарешті ти прийшла не в робочому одязі, — додав Максим.

— А ти нарешті сказав щось без натяків на весілля, — відповіла Катя.
— Ще не вечір!
Андрій розсміявся.
— Його вже не виправити.
— І не треба, — гордо заявив Максим.
Усі вмостилися біля багаття.
Розмовляли про сільські новини, згадували концерт на День села, жартували й сперечалися, хто найкраще виступив на конкурсі талантів.
— До речі, Катю, — звернулася Аліна, — ти тоді так гарно співала! Чому не сказала, що вмієш?
— Мене ніхто не запитував.
— А якби запитали?
— Сказала б, що не вмію.

— От бачите! — вигукнув Максим. — Небезпечна людина. Приховує свої таланти!
— У мене ще багато таємниць, — серйозно відповіла Катя.
— Наприклад?
— Не скажу. На те вони й таємниці.
Андрій усміхнувся.
— Після історії з кавою я вже нічому не дивуюся.
Катя повернулася до нього.
— Ти ще довго її згадуватимеш?
— Років п'ятдесят.
— Тоді доведеться мені змінити місце проживання.
— Не допоможе. Я все одно пам'ятатиму.
Максим уважно подивився на них.
— Стривайте. Яку ще історію з кавою?

Катя заплющила очі.
— Тільки не це.
— О! — Максим пожвавішав. — Тепер ви просто зобов'язані розповісти!
— Нічого особливого, — швидко сказала дівчина.
— Якщо Катя так реагує, значить, історія цікава, — вирішила Аліна.
Андрій задоволено всміхнувся.
— Ну, усе почалося з того, що...
— Андрію!
— Що?
— Я тобі це пригадаю!
— А я ще нічого не сказав.
Максим зареготав.
— Слухайте, з вами точно не засумуєш!

Зрештою Катя сама коротко розповіла про їхнє знайомство, намагаючись обійти найбільш незручні подробиці.
Максим слухав із таким захопленням, наче йшлося про пригодницький фільм.
— Тобто ви познайомилися через каву, а тепер разом лікуєте тварин?
— Саме так, — підтвердив Андрій.
— Доля!
— Випадковість, — виправила Катя.
— Це вже як подивитися.
— Максе, ти безнадійний.

За деякий час Аліна запропонувала пограти в гру.
— Давайте кожен розповість про себе щось таке, чого інші не знають!
— А навіщо? — запитав Максим.
— Щоб було цікаво.
— Я можу розповісти, як у дитинстві впав у кропиву.
— Це всі знають! — засміялася Аліна.
— От бачиш, навіть моє минуле від мене нічого не приховує.
Першою почала Аліна. Вона зізналася, що в дитинстві мріяла стати цирковою артисткою.
— І що сталося? — поцікавилася Катя.
— Зрозуміла, що боюся висоти.
— Справді серйозна перешкода, — погодився Андрій.

Максим розповів, як одного разу вирішив самостійно полагодити велосипед, але після ремонту залишилися зайві деталі.
— І він їздив? — запитала Катя.
— Їздив!
— Довго?
— Метрів десять.
Усі вибухнули сміхом.
Коли черга дійшла до Андрія, він трохи задумався.
— У дитинстві я хотів стати пожежником.
Катя здивовано глянула на нього.
— Серйозно?
— Цілком.
— А чому передумав?
— Якось побачив, як ветеринар лікував собаку наших знайомих. Пес дуже боявся, гарчав, нікого до себе не підпускав. А лікар зумів його заспокоїти.
— І ти вирішив стати ветеринаром?
— Не відразу. Але той випадок запам'ятався.
Катя усміхнулася.
— Цікаво.
— А ти чому обрала ветеринарію? — запитав Андрій.
Дівчина на мить замислилася.
— Я завжди любила тварин. Але справа не тільки в цьому. Мені хотілося робити щось корисне. Допомагати тим, хто не може словами пояснити, що в нього болить.
— Гарна причина, — тихо сказав Андрій.
— Щоправда, тепер я розумію, що любові до тварин недостатньо.
— Це точно.