Глава 15 Пацієнтка з характером

Наступні два дні минули напрочуд спокійно.
Принаймні за мірками ветеринарної практики.
Ніхто не тікав із переноски, не ковтав шкарпетки й не змушував Катю бігати селом. Навіть лелека поводився чемно. Щоранку вона заходила до нього перш ніж почати роботу, а ввечері обов'язково перевіряла ще раз.
Крило поступово відновлювалося.
Того дня Катя саме стояла біля вольєра, коли почула знайомий голос:
— Якщо ти приходитимеш до нього так часто, він вирішить, що ти його мама.

— Дуже смішно, — не обертаючись, відповіла вона.
Андрій став поруч.
— Як він?
— Краще. Сьогодні вже активно розправляв обидва крила.
— Скоро полетить.
Катя усміхнулася.
— Сподіваюся.
— І сумуватимеш.
— За лелекою?
— Ага.
— Звичайно, буду. Я вже звикла.
Андрій кілька секунд мовчав.
— Ти швидко звикаєш?
Катя нарешті подивилася на нього.

— До чого?
— До місць. До людей.
— Це що за філософські запитання з самого ранку?
— Просто цікаво.
Вона задумалася.
До Липівки Катя справді вже звикла. Перші дні тут здавалися чимось тимчасовим: чужий будинок, незнайомі вулиці, нові люди, практика. А тепер вона знала, де живе Максим, де збирається молодь, як пройти до річки коротшою дорогою і в якому магазині продавчиня обов'язково розпитає, кого вони сьогодні лікували.
Навіть гавкіт сусідського собаки вранці вже не дратував.
— Мабуть, швидко, — нарешті сказала вона. — А ти?

— Я тут не вперше. У мене тітка тут живе, пам'ятаєш?
— Пам'ятаю. Тобі легше.
— Зате цього разу все трохи інакше.
— Чому?
Андрій уже відкрив рота, але з приміщення визирнула Олена Василівна.
— Молодь! Ви сьогодні працювати збираєтеся чи вирішили оселитися біля лелеки?
— Уже йдемо! — відповіла Катя.
Андрій усміхнувся.
— Врятували тебе від відповіді.
— Це ще кого врятували? Я запитала.
— Отже, мене.
Він першим пішов до клініки.

— Андрію!
— Потім розповім!
Катя похитала головою й рушила за ним.
Першою пацієнткою того ранку стала невелика сіра кішка.
Її принесла жінка років сорока. Кішка сиділа в пластиковій переносці й невдоволено дивилася крізь дверцята.
— Це Мушка, — сказала господиня. — Учора ще нормально їла, а сьогодні вранці відмовилася. І якась вона не така.
Катя мимоволі згадала Барсика.
Андрій, здається, подумав про те саме.
— Тільки не шафа, — прошепотів він.
— Що? — перепитала жінка.

— Нічого, — швидко відповіла Катя. — Це він про своє.
Микола Іванович підійшов до переноски.
— Хто сьогодні починає огляд?
Катя з Андрієм перезирнулися.
— Катя, — сказав Андрій.
— Чому одразу я?
— Учора ти казала, що хочеш більше самостійності.
— Не пригадую такого.
— А я пригадую.
Микола Іванович простягнув Каті рукавички.
— Андрій має рацію. Починай.
— Зрадник, — тихо сказала вона Андрієві.
— Я в тебе вірю.
Катя обережно відчинила переноску.

Мушка притиснула вуха.
— Привіт, красуне. Давай домовимося: ти мене не кусаєш і не тікаєш на шафу, а я постараюся швидко тебе оглянути.
Господиня засміялася.
— Вона в нас характерна.
— Чудово. Мені сьогодні щастить.
Катя обережно взяла кішку. Мушка невдоволено нявкнула, але тікати не стала.
Огляд проходив під наглядом Миколи Івановича. Він майже не підказував, лише час від часу ставив запитання.
Коли Катя закінчила, він запитав:
— Що скажеш?
Дівчина перелічила все, що помітила, але не поспішала називати причину.

— Добре, — кивнув ветеринар. — А що робитимемо далі?
Тепер уже відповів Андрій.
Микола Іванович вислухав його і знову кивнув.
— От тепер схоже на роботу майбутніх ветеринарів.
— А раніше на що було схоже? — поцікавився Андрій.
— На двох студентів, яких мені прислали, щоб я не нудьгував.
Катя засміялася.
До обіду пацієнти змінювали один одного. Привели пса на плановий огляд, принесли кошеня, яке нещодавно підібрали на вулиці, а потім прийшов чоловік із величезним чорним котом.
Кіт важив стільки, що Катя ледве втримала його на столі.

— Андрію, допоможи.
— А сама?
— Допоможи!
— Я просто хотів перевірити твою самостійність.
— Зараз я перевірю міцність твоєї голови.
Господар кота розсміявся.
— Весело у вас.
— Це вони ще спокійні сьогодні, — сказав Микола Іванович.
Після обіду людей поменшало.
Катя вийшла надвір і сіла на лавку біля клініки. День був теплий, але вже не такий задушливий, як кілька днів тому.
За хвилину поруч сів Андрій.
— Втомилася?
— Трохи.

— А я думав, ти невтомна.
— Я теж людина.
— Сумнівне твердження.
Катя легенько штовхнула його плечем.
— Сам ти сумнівний.
Кілька секунд вони мовчали.
— До речі, — згадала Катя, — ти вранці не договорив.
— Що саме?
— Не прикидайся. Ти сказав, що цього разу в Липівці все трохи інакше.
— А-а.
— То чому?
Андрій зірвав травинку біля лавки.
— Раніше я приїжджав сюди до родичів. Гості, річка, Максим, відпочинок. А тепер працюю. Дивлюся на село трохи по-іншому.

Катя примружилася.
— І це все?
— А що ти хотіла почути?
— Нічого. Просто зранку зробив таку загадкову паузу, наче збирався відкрити таємницю всесвіту.
— Можу вигадати щось цікавіше.
— Не треба.
— Точно?
— Андрію!
Він засміявся.
З клініки вийшов Микола Іванович.
— Відпочили?
— Майже, — відповіла Катя.
— Тоді ходіть сюди. Маю для вас хорошу новину.
Катя одразу підвелася.

— Яку?
— Про вашого лелеку.
Вони пішли до вольєра.
Птах зустрів їх настороженим поглядом. Коли Микола Іванович наблизився, він відійшов убік, а тоді широко розправив крила.
Цього разу обидва рухалися майже однаково.
Катя усміхнулася.
— Значно краще.
— Саме так, — погодився Микола Іванович. — Якщо завтра все буде так само, можна буде думати про повернення на волю.
— Уже завтра? — перепитала вона.
— Не обов'язково випустимо завтра. Спершу переконаємося, що він справді готовий. Дикого птаха не можна випускати лише тому, що нам дуже хочеться побачити красивий політ.