Глава 13 Незвичний пацієнт

Ранок у ветеринарній клініці минув спокійно.

Катя заповнювала журнал, Андрій допомагав Олені Василівні розкладати медикаменти, а Микола Іванович переглядав записи про вчорашній виклик.

— Після вчорашнього дня сьогодні навіть незвично тихо, — сказала Катя.

— Не поспішай робити висновки, — усміхнувся Микола Іванович. — Зазвичай такі дні найдовше не тривають.

Наче почувши його слова, двері клініки різко відчинилися.

До приміщення зайшов чоловік років сорока з великою картонною коробкою в руках.

— Доброго дня. Допоможіть, будь ласка.

— Що сталося? — підійшов до нього Микола Іванович.

— Їхав польовою дорогою. Біля узбіччя побачив лелеку. Він навіть не намагався злетіти. Я побоявся залишати його там.

— Правильно зробили.

Чоловік обережно поставив коробку на підлогу.

Катя відкрила її й завмерла.

Усередині стояв молодий лелека.

Птах насторожено дивився на людей, час від часу тихо клацаючи дзьобом. Одне крило він тримав трохи опущеним.

— Який гарний... — прошепотіла Катя.

— І дуже наляканий, — додав Микола Іванович. — Андрію, допоможи мені його обережно дістати.

Андрій кивнув.

— Катю, принеси рушник.

За хвилину лелека вже стояв на оглядовому столі.

— Запам'ятайте, — звернувся до практикантів Микола Іванович. — З дикими птахами потрібно поводитися особливо спокійно. Будь-який різкий рух може ще більше їх налякати.

Він уважно оглянув крило.

Катя затамувала подих.

— Перелому немає, — нарешті сказав ветеринар.

— Справді? — з полегшенням запитала вона.

— Схоже на сильний забій. Йому пощастило.

Чоловік, який приніс птаха, теж полегшено зітхнув.

— То він одужає?

— Якщо не буде ускладнень — так. Потрібен спокій, лікування й кілька днів під наглядом.

Катя допомогла підготувати все необхідне.

Поки Микола Іванович обробляв ушкодження, Андрій обережно притримував лелеку.

Птах кілька разів нервово клацнув дзьобом, але швидко заспокоївся.

— Молодець, — тихо сказала Катя. — Ще трохи.

Невдовзі лікування завершилося.

— Дякую вам, — сказав чоловік. — Я вже думав, що нічим не зможу допомогти.

— Ви вже допомогли, — відповів Микола Іванович. — Якби залишили його біля дороги, усе могло закінчитися значно гірше.

Чоловік усміхнувся.

— Тоді я спокійний.

Після його відходу Катя ще раз підійшла до коробки.

Лелека стояв спокійніше, ніж кілька хвилин тому.

— Як думаєте, він нас не боїться? — запитала вона.

— Боїться, — усміхнувся Микола Іванович. — Але вже зрозумів, що ми не хочемо йому зла.

— А коли він одужає?

— Випустимо на волю.

Катя усміхнулася.

— Сподіваюся, тоді він ще довго літатиме над Липівкою.

— Якщо все буде добре, саме так і буде, — відповів ветеринар.

Андрій подивився на птаха й тихо сказав:

— Треба ж… Учора ми допомагали народитися новому життю, а сьогодні допомагаємо його зберегти.

Микола Іванович схвально кивнув.

— Саме в цьому й полягає наша професія.

Лелеку обережно перенесли до просторого вольєра, де він мав перебувати під наглядом.

— Тут йому буде спокійніше, — сказав Микола Іванович. — Головне — поменше хвилювань.

Катя ще раз поглянула на птаха.

— Одужуй, красеню.

Лелека трохи нахилив голову, ніби почув її слова.

— Здається, ти йому сподобалася, — усміхнувся Андрій.

— Не вигадуй.

— А що? Може, вирішив залишитися в нас назавжди.

— Це було б погано.

— Чому?

— Бо дикі птахи мають жити на волі.

Микола Іванович схвально кивнув.

— Правильно. Наше завдання — допомогти тварині й відпустити її, коли вона одужає.

Не встигли вони повернутися до кабінету, як у приймальні вже чекала літня жінка з маленьким білим песиком.

— Добрий день, — привіталася вона. — Мій Рексик від учора кульгає.

— Катю, Андрію, — звернувся до практикантів Микола Іванович. — Цього пацієнта спочатку оглянете ви. А я подивлюся, як ви працюєте.

Катя й Андрій переглянулися.

— Самі? — перепитав Андрій.

— Самі. Якщо виникнуть труднощі, я поруч.

Вони запросили жінку до кабінету.

Катя обережно погладила песика.

— Не хвилюйся, зараз подивимося, що сталося.

Андрій уважно оглянув лапу.

— Болюче тут?

Пес тихенько скавучав.

Катя обережно промацала лапу.

— Схоже, перелому немає.

— Я теж так думаю, — погодився Андрій. — Можливо, розтягнення або забій.

Микола Іванович, який досі мовчки спостерігав, підійшов ближче.

Він ще раз оглянув лапу й усміхнувся.

— Добре. Ви правильно визначили проблему. Це справді забій. Залишилося призначити лікування.

Катя полегшено видихнула.

— Значить, ми не помилилися.

— Не помилилися. Але пам'ятайте: гарний ветеринар не лише ставить правильний діагноз, а й пояснює господарю, що робити далі.

Він детально розповів жінці про догляд за песиком, а потім звернувся до практикантів:

— Сьогодні ви мене порадували. Видно, що за ці два тижні багато чого навчилися.

Катя й Андрій усміхнулися.

Таку похвалу від Миколи Івановича вони почули вперше.

Робочий день добігав кінця.

Катя, проходячи повз вольєр, ще раз зазирнула до лелеки.

Птах уже спокійно стояв на довгих ногах і уважно дивився у вікно.

— До завтра, — тихо сказала вона.

— Ти ще йому зараз рукою помахай, — пожартував Андрій.

— Можу й помахати.

— Не здивуюся, якщо завтра він почне тебе впізнавати.

Катя усміхнулася.

— Було б добре, щоб він просто одужав.

Вони вимкнули світло в кабінеті й разом вийшли з клініки.

Попереду на них чекав ще не один день практики, нові пацієнти й нові уроки, які не знайдеш у жодному підручнику.