Глава 10 Шоу талантів і дискотека

Ведучий усміхнувся й узяв мікрофон.

— Ну що ж, друзі! Концерт завершився, а тепер настав час шоу талантів! Узяти участь може кожен бажаючий!

Площею прокотився схвальний гомін.

Першим на сцену вийшов хлопець із гітарою. Потім дві дівчини виконали сучасний танець, а за ними маленький хлопчик прочитав гумористичний вірш.

— Катю, — раптом сказав Максим. — Тепер твоя черга.

— Моя? Нізащо.

— Чого?

— Бо я не знаю, що показувати.

— Заспівай, — запропонувала Ліля.

— Я не співачка.

— А раптом?

— Не раптом.

— Катю, спробуй, — підтримала Олена. — Ніхто ж не змушує бути професіоналкою.

Катя подивилася на Андрія.

— А ти що скажеш?

Він усміхнувся.

— Якщо хочеш — спробуй. Якщо не хочеш — не треба.

Саме ця відповідь чомусь додала їй сміливості.

— Гаразд.

Катя вийшла на сцену.

Спочатку було трохи страшно. Перед нею стояли десятки людей.

Вона зробила глибокий вдих.

З перших рядків на площі запанувала тиша.

Максим перестав усміхатися.

Леся здивовано підняла брови.

Андрій не зводив із Каті погляду.

Коли пісня закінчилася, на кілька секунд настала повна тиша.

А потім площа вибухнула оплесками.

— Браво! — почувся чийсь голос.

Катя зніяковіло всміхнулася й швидко зійшла зі сцени.

— То ти казала, що не вмієш співати? — запитав Максим.

— Я думала, що не вмію.

— Даремно думала, — сказав Андрій.

Вона поглянула на нього.

— Справді?

— Справді.

І вперше за весь вечір Катя повірила, що, можливо, її голос і справді комусь сподобався.

Коли останній учасник шоу талантів залишив сцену, ведучий знову взяв до рук мікрофон.

— Друзі, дякуємо всім, хто сьогодні подарував нам чудовий настрій! А тепер запрошую всіх на святкову дискотеку!

На площі одразу пожвавилося. Молодь почала збиратися ближче до сцени, а з колонок зазвучала весела музика.

— Ну що, ходімо? — запитав Максим.

— Я не дуже люблю танцювати, — зізналася Катя.

— Після того, як ти так заспівала, вже не відкрутишся, — засміявся Максим.

— Це ще чому?

— Бо тепер усі знають, яка ти талановита.

— Не перебільшуй.

— Навіть не починав.

Леся взяла Аліну за руку.

— Ходімо!

Дівчата вибігли на імпровізований танцювальний майданчик.

За кілька хвилин до них приєдналися й інші.

Максим теж не змусив себе довго чекати.

— Андрію, ти стояти будеш чи танцювати?

— Подивлюся спочатку.

— Старієш.

— На три роки молодший за тебе.

— Це наклеп.

Катя тихо засміялася.

— У вас це звична форма спілкування?

— Так, — одночасно відповіли Андрій і Максим.

— Уже помітила.

Музика змінилася.

На майданчику ставало дедалі людніше.

Максим підбіг до Каті.

— Один танець!

— Ні.

— Чому?

— Не хочу.

— Гаразд, тоді проситиму Андрія.

— Що?

— Щоб він тебе запросив.

— Максиме...

— Я ж допомагаю!

Андрій лише похитав головою.

— Не слухай його.

— Я й не слухаю.

Раптом зазвучала повільна мелодія.

Максим хитро всміхнувся.

— О, це доля.

— Це просто діджей, — відповів Андрій.

— Не руйнуй романтику.

Він відійшов до інших.

Катя подивилася вслід Максиму й усміхнулася.

— Він коли-небудь буває серйозним?

— Іноді.

— Коли?

— Коли спить.

Катя розсміялася.

Андрій кілька секунд мовчав.

— Якщо не проти... можемо потанцювати.

Катя трохи здивувалася.

— Добре.

Вони вийшли на майданчик.

Навколо танцювали десятки людей.

Спочатку обоє трохи ніяковіли.

— Зізнаюся чесно, — сказала Катя. — Я давно не танцювала.

— Я теж.

— Тоді ми в однаковому становищі.

— Це трохи заспокоює.

Вони усміхнулися одне одному.

Музика лунала тихо й спокійно.

Над селом уже опустилися сутінки, а різнокольорові гірлянди, розвішані над площею, світилися теплим світлом.

— Гарне свято, — тихо сказала Катя.

— Так.

— Я рада, що погодилася прийти.

— І я.

— Чому?

— Бо тепер у мене є свідок того, що Максим може мовчати... хоча б кілька хвилин.

Катя знову засміялася.

Саме в цю мить Максим гукнув із краю майданчика:

— Не хвилюйтеся! Я все ще тут!

Усі навколо розсміялися.

— Бачиш? — зітхнув Андрій. — Я сказав "кілька хвилин".

Пісня закінчилася.

Вони повільно повернулися до друзів.

— Ну як? — одразу запитав Максим.

— Нормально, — відповіла Катя.

— А я вже думав, весілля доведеться цього літа гуляти.

— Максиме! — одночасно вигукнули Катя й Андрій.

— От і чудово, — засміявся він. — Значить, настрій у всіх святковий.

Дискотека закінчилася далеко за північ.

Молодь почала розходитися по домівках.

— Ну що, до завтра! — помахав рукою Максим.

— До завтра! — відповіли всі.

Катя теж попрощалася з компанією.

— Мені вже час.

— Як справжній джентльмен проведу тебе, — сказав Андрій.

— Та тут іти всього кілька хвилин.

— Знаю. Але так спокійніше.

Катя усміхнулася.

— Ну, ходімо.

Вони повільно рушили майже порожньою вулицею.

Над селом світив повний місяць, а навколо панувала тиша. Лише десь удалині сюрчали коники.

Кілька хвилин вони мовчали.

— Дякую, — нарешті сказала Катя.

— За що?

— За сьогодні.

— За День села?

— І за нього теж.

Андрій усміхнувся.

— Сподобалося?

— Дуже. Якби не практика, я б ніколи не побачила такого свята.

— Тоді добре, що ти сюди приїхала.

— Виходить, добре.

Невдовзі вони підійшли до хвіртки Ганни Петрівни.

— Ось і дійшли.

— Так.

Запала коротка тиша.

— Добраніч, Катю.

— Добраніч, Андрію.

Катя відчинила хвіртку й уже хотіла зайти, коли Андрій раптом сказав:

— І ще...

Вона обернулася.