Глава 7 Сім'я Андрія

Наступні три дні видалися дуже насиченими.

Каті почало здаватися, що Микола Іванович знає про кожну тварину в радіусі двадцяти кілометрів.

За цей час вони побували на кількох фермах, оглянули десятки тварин і навчилися купі нових речей.

У четвер довелося допомагати козі, яка примудрилася застрягти між дошками паркану.

У п'ятницю вони виїжджали до літнього чоловіка, чий пес порізав лапу.

А в суботу майже пів дня провели на фермі, де потрібно було оглянути кількох телят.

На щастя, жодна корова більше не намагалася втекти.

— Не навроч, — одразу сказав Андрій, коли Катя поділилася цією думкою.

Вечорами вони заповнювали щоденники практики, відпочивали й час від часу зустрічалися з місцевою молоддю.

Липівка вже не здавалася Каті чужим селом.

Вона запам'ятала більшість імен, почала впізнавати людей на вулицях і навіть звикла до того, що новини тут поширюються зі швидкістю світла.

Попереду була неділя — єдиний вихідний за весь тиждень.

І Катя збиралася використати його на повну.

— Доброго дня. Ганна Петрівна попросила борошна позичити, — сказала Катя, зайшовши на подвір'я.

— Зараз винесу, — відповіла Наталія Сергіївна.

Катя лише тепер помітила, що господиня була не сама.

За столиком у затінку сиділи чоловік і жінка.

У цей момент із будинку вийшов Андрій.

— Привіт, Катю. А що ти тут робиш?

— Ганна Петрівна попросила борошна.

— А-а, зрозуміло.

Жінка з цікавістю подивилася на Катю.

— То ви з цією дівчиною знайомі?

— Так, Олено. Ми разом проходимо практику, — відповів Андрій.

— Саме та Катя? — усміхнулася жінка.

— Саме та, — зітхнув Андрій, ніби вже здогадувався, до чого йде розмова.

Катя нічого не зрозуміла, але вирішила не уточнювати.

Раптом подвір'ям пробігла дівчинка років п'яти.

Помітивши гостю, вона різко загальмувала.

— Привіт! Я Ліля!

Катя усміхнулася.

— А я Катя.

— А я знаю.

— Знаєш?

— Так. Дядько Андрій про тебе говорив.

Андрій мало не вдавився повітрям.

Олена тихенько засміялася.

Віктор відвернувся, намагаючись не розсміятися.

— Ліліє, — попередив Андрій.

— Що? — щиро здивувалася дівчинка.

Катя ледь стримувала усмішку.

Схоже, Андрій мав рацію.

Ліля справді любила ставити незручні питання й говорити те, що думала.

Наталія Сергіївна повернулася з пакетом борошна й простягнула його Каті.

— Дякую вам.

— Та нема за що.

Катя взяла пакет.

— Отже, я побігла. Ганна Петрівна на мене чекає.

— А приходь до нас у гості, — усміхнулася Олена.

— Так, приходь, — підтримала Наталія Сергіївна.

Катя трохи розгубилася від такої гостинності.

— Дякую. Можливо, зайду.

— Не можливо, а заходь, — сказала Олена.

— У нас пироги бувають.

— І Ліля, — додав Андрій.

— А що Ліля? — обурилася дівчинка.

— Дуже багато Лілі.

— Це неправда!

— Правда.

Ліля показала йому язика.

Віктор розсміявся.

— Не слухай його. Приходь.

— Добре, — усміхнулася Катя.

— Обіцяєш?

— Ліліє, людину не можна допитувати, — сказала Олена.

— Чому?

— Тому що вона злякається.

— Я не страшна.

— У цьому я не впевнена, — серйозно відповів Андрій.

— Дядьку Андрію!

Усі засміялися.

Катя попрощалася й рушила до хвіртки.

— Бувай! — помахала рукою Ліля.

— Бувай.

Вийшовши на вулицю, Катя усміхнулася.

Схоже, родичі Андрія виявилися такими ж привітними, як і він сам. А може, навіть привітнішими.