Глава 6 Біля річки

Рівно за годину Катя вийшла з подвір'я.

За цей час вона встигла переодягнутися, повечеряти й навіть трохи полежати на ліжку.

Спокуса залишитися вдома була великою.

День видався довгим.

Але цікавість усе ж перемогла.

Щойно Катя відчинила хвіртку, як побачила Андрія.

Він уже чекав біля свого будинку.

— Не передумала?

— Ні.

— Дивно.

— Чому?

— Я був упевнений, що після Мальви й Грому ти захочеш лише спати.

— Не тіш себе. Я прийшла не через тебе.

— Звичайно.

— Саме так.

— Я вірю.

— Брешеш.

— Можливо.

Катя закотила очі.

— Ходімо вже.

Вони рушили вулицею до річки.

Звідти вже долинали голоси й сміх.

Схоже, місцева молодь справді зібралася.

До Андрія підійшов високий чорнявий хлопець.

— Привіт, Андрію.

— Привіт, Максиме.

Хлопці потиснули руки.

— Чув про практикантів у Миколи Івановича. То це ти й ця красуня?

— Так. Я з неділі в селі.

— А я вже думав, ти про нас забув.

— Не дочекаєшся.

— Чого в гості не заходив?

— Заклопотаний був.

— Настільки?

— Практика, Максиме.

— Ага, практика.

Максим багатозначно подивився в бік Каті.

— Ходімо на хвилину.

Вони відійшли трохи вбік.

— А ця красуня твоя дівчина?

— Ні.

— Точно?

— Точно.

— Шкода.

— Чого це?

— Гарна.

Андрій закотив очі.

— Ми разом практику проходимо.

— Я нічого не кажу.

— От і не кажи.

— Але якщо передумаєш...

— Максиме.

— Мовчу.

Максим усміхнувся.

— До речі, ти її з нашими вже познайомиш чи вона так і стоятиме сама?

Андрій озирнувся на Катю.

— Познайомлю.

— От і добре.

Тим часом до Каті підійшла невисока русява дівчина.

— Привіт. Мене звуть Леся.

— А я Катя.

— Ти практикантка?

— Так.

— То про вас уже пів села говорить.

Катя застогнала.

— Невже через Мальву?

— Через Мальву теж.

Леся засміялася.

— Не хвилюйся, тут швидко звикають до таких історій.

— А я ще ні.

Вони вже збиралися продовжити розмову, коли звідкись збоку буквально матеріалізувався Андрій.

— Катю, а ходімо, я тобі щось покажу!

Обидві дівчини здивовано подивилися на нього.

— Що покажеш? — підозріло запитала Катя.

— Побачиш.

— Знову?

— Так цікавіше.

Леся перевела погляд з Андрія на Катю і ледь помітно усміхнулася.

— Ну, йди.

— Серйозно?

— Серйозно.

Катя примружилася.

— Мені здається, ви щось задумали.

— Ми навіть не знайомі, — сказала Леся.

— Це не заважає.

Андрій уже тягнув Катю за собою.

— Ходімо.

— Якщо це чергова корова, я йду додому.

— Обіцяю, цього разу без корів.

— Коні теж рахуються.

— Без коней теж.

Леся дивилася їм услід і ледве стримувала сміх.

— А вони точно не зустрічаються? — почула вона за спиною голос Максима.

— Не знаю, — відповіла дівчина. — Але спостерігати за ними дуже цікаво.

— Андрію, чого в тебе така реакція? — запитала Катя, коли вони відійшли від компанії.

— Леся підступна.

— Серйозно?

— Дуже.

— І чим же?

— Моя колишня.

Катя здивовано підняла брови.

— А мені яке діло до того?

— От і я так думав.

— Тоді в чому проблема?

— Якщо вона вирішить, що ми разом...

Він озирнувся через плече.

Леся саме дивилася їм услід і усміхалася.

— Уже, здається, вирішила.

Катя теж озирнулася.

— Може, тобі здалося?

— Ні.

— Звідки така впевненість?

— Я її знаю.

— І що тепер?

— Тепер завтра про це знатиме половина молоді Липівки.

— Через те, що ми поговорили дві хвилини?

— Через те, що я підійшов до тебе одразу після того, як вона почала з тобою знайомитися.

Катя кілька секунд мовчала.

— У вас тут усім так нудно живеться?

— Ти навіть не уявляєш.

— Жах.

— Ласкаво просимо до села.

Катя похитала головою.

— А якщо я зараз повернуся до Лесі й скажу, що між нами нічого немає?

— Не допоможе.

— Чому?

— Бо тоді вона вирішить, що ми це приховуємо.

Катя застогнала.

— Безвихідь якась.

— Саме так.

— І що ти хотів мені показати?

Андрій усміхнувся.

— Насправді нічого.

— Що?!

— Треба було терміново тебе звідти забрати.

Катя штовхнула його в плече.

— Ти неможливий.

— Зате план спрацював.

— Я починаю розуміти, чому ви розійшлися.

— Повір, причина була зовсім не в цьому.

Катя фиркнула.

Андрій лише засміявся.

— Ти часто сюди приїжджав? — запитала Катя.

— Майже щоліта.

— До тітки Наталії?

— Так. Коли був меншим, взагалі по пів літа тут жив.

— Тому ти всіх знаєш?

— Не всіх. Але багатьох.

— А я нікого.

— Це ненадовго.

— Погроза?

— Попередження.

Катя засміялася.

— Крім тітки, у тебе тут ще є родичі?

— Є. Двоюрідний брат Віктор.

— Він теж у Липівці живе?

— Ні, у місті. Але часто приїжджає до мами.

— До тітки Наталії?

— Так.

— Ви близькі?

— Нормально спілкуємося. Він старший за мене на десять років.

— Ого.

— Коли я тільки вчився кататися на велосипеді, він уже думав про вступ до університету.

Катя усміхнулася.

— А сім'я в нього є?

— Є. Дружина Олена і донька Лілія.

— Скільки доньці?

— П'ять років.

— Гарний вік.

— Це ти зараз так кажеш. А от коли вона починає ставити питання...

— Настільки страшно?

— Ти навіть не уявляєш.

— Тепер мені цікаво познайомитися з Лілією.

— Після знайомства цікаво вже не буде.

— Чому?

— Бо вона одразу почне тебе допитувати.

— А я впораюся.

— Упевнена?

— Абсолютно.

— Даремно.

Катя розсміялася.

— Побачимо.

— Оце вже небезпечні слова.