Глава 5 Другий день практики й запрошення

Сьогодні був вівторок.

Катя прокинулася раніше, ніж задзвонив будильник.

За вікном уже світало. Сонце обережно заглядало крізь фіранку, а десь на вулиці голосно закукурікав півень.

Дівчина потягнулася й сіла на ліжку.

Другий день практики.

Учора вона познайомилася із Зіркою, легендарною Мальвою та новонародженою теличкою. Якщо чесно, такого насиченого початку практики вона не очікувала.

Катя вмилася, одягнулася й вийшла надвір.

Ранок був теплим і тихим.

Вона саме збиралася повернутися до будинку, коли хвіртка навпроти відчинилася.

На вулицю вийшов Андрій.

— Доброго ранку, — сказав він.

— Ще не факт.

— Настільки погано?

— Ні. Просто я ще не випила чай.

— Тоді зрозуміло.

Катя усміхнулася.

— Сподіваюся, сьогодні без корів-втікачок.

— Я б на твоєму місці не загадував.

— А я б на твоєму місці не давав порад.

— Бачиш, ми вже чудово працюємо в команді.

— Саме тому Мальва вчора ледве не втекла вдруге.

— Ображаєш. Ми її все-таки спіймали.

— Після того, як вона над нами добряче познущалася.

Андрій засміявся.

— До зустрічі в клініці.

— До зустрічі.

Катя похитала головою й повернулася до будинку.

На кухні вона швидко приготувала яєчню, заварила чай і сіла снідати.

Сьогодні попереду був новий день практики.

І щось підказувало їй, що спокійним він не буде.

Поснідавши, Катя зібралася й вирушила до клініки.

Біля входу вже стояв службовий автомобіль.

Поруч чекав Микола Іванович.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, Катю.

За кілька хвилин підійшов і Андрій.

— Усі на місці? — запитав Микола Іванович.

— Так.

— Тоді працюємо.

Кілька наступних годин минули в клініці.

Спочатку привели старого собаку із запаленням вуха.

Потім прийшла жінка з котом, який примудрився подряпатися об паркан.

Після цього був кролик, який відмовлявся їсти.

Катя старанно записувала рекомендації, допомагала тримати тварин і слухала пояснення Миколи Івановича.

Роботи вистачало.

Нарешті настав обід.

— Можете перепочити пів години, — сказав ветеринар.

Катя з полегшенням видихнула.

— Я думала, що в клініці буде спокійніше.

— Це ще спокійний день, — відповів Андрій.

— Мені починає не подобатися слово «спокійний».

— Звикай.

Вони вийшли надвір.

На лавці біля клініки було приємно сидіти в затінку.

— Знаєш, — сказала Катя, — учора ввечері я заповнювала щоденник практики.

— І?

— Усе виглядало так серйозно.

— А насправді?

— А насправді ми бігали за коровою.

Андрій розсміявся.

— Зате тепер у тебе є що згадати.

— Це лише другий день.

— Саме тому.

Після обіду Микола Іванович вийшов із клініки й попрямував до автомобіля.

— Відпочили? — запитав він.

— Так, — відповіла Катя.

— Тоді поїхали.

— Куди? — одразу поцікавився Андрій.

— На ферму.

— Знову корови? — зітхнула Катя.

— Ні.

— Уже добре.

— Коні.

Катя здивовано підняла брови.

— Коні?

— А ти думала, що ветеринари працюють лише з коровами?

— Після вчорашнього починаю так думати.

Андрій засміявся.

За кілька хвилин вони вже їхали сільською дорогою.

Ферма виявилася великою.

За дерев'яною огорожею виднілися просторі загони, стайні та пасовища.

Щойно автомобіль зупинився, до них підійшов чоловік років сорока.

— Добрий день.

— Добрий, — привітався Микола Іванович. — Де наш пацієнт?

— У стайні. Зранку почав кульгати.

— Покажіть.

Вони зайшли всередину.

Біля одного зі стійл стояв великий гнідий кінь.

— Це Грім, — сказав господар.

Катя мимоволі завмерла.

Уживу кінь здавався значно більшим, ніж на фотографіях.

Грім спокійно подивився на гостей і злегка ворухнув вухами.

— Красень, — тихо сказала Катя.

— Це він ще брудний після прогулянки, — усміхнувся господар.

Микола Іванович уже почав огляд.

— Проведіть його трохи.

Господар вивів коня зі стійла.

Той справді кульгав на передню ногу.

— Бачите? — запитав ветеринар.

Катя й Андрій кивнули.

— Завжди спочатку дивимося, як тварина рухається, а вже потім оглядаємо.

Вони підійшли ближче.

Микола Іванович обережно оглянув ногу.

Потім перевірив копито.

— Андрію, потримай його.

— Добре.

Грім спокійно дозволив себе оглянути.

Катя присіла поруч.

Щось привернуло її увагу.

Вона придивилася уважніше.

— Миколо Івановичу...

— Так?

— Тут ніби щось є.

Ветеринар нахилився.

— Де саме?

Катя показала.

— Ось.

Микола Іванович уважно подивився.

На мить усміхнувся.

— Молодець.

Андрій теж нахилився.

— Камінець?

— Саме так.

Невеликий гострий камінець застряг у копиті.

За кілька хвилин його обережно витягли.

Грім невдоволено фиркнув.

— Потерпи, друже, — сказав господар.

Микола Іванович ще раз оглянув копито.

— Серйозної травми немає.

— То все буде добре? — запитав чоловік.

— Буде. Просто кілька днів спостерігайте за ним.

Господар полегшено видихнув.

— Дякую.

Катя не приховувала задоволення.

Її перше правильне спостереження на практиці.

Микола Іванович помітив це.

— Бачиш, знання іноді корисніші за біг навколо корови.

Андрій засміявся.

— Це камінь у бік Мальви?

— Це камінь у бік вас обох.

— Несправедливо, — заявила Катя.

— Зате правдиво.

Поки вони розмовляли, Грім раптом потягнувся мордою до Андрія.

— Що він робить? — насторожився хлопець.

— Шукає смаколики, — пояснив господар.

— У мене нічого немає.

Грім продовжив ретельно обнюхувати його кишені.

Катя ледве стримувала сміх.

— Здається, він тобі не вірить.

— Це наклеп.