Глава 3 Легендарна Мальва

Катя зачинила хвіртку й рушила до дороги.

Настрій був чудовий. Сонце світило, попереду був новий день практики, а вчорашній вечір вона провела за читанням книги, яку взяла з собою з дому.

Вона саме збиралася перейти дорогу, коли хвіртка будинку навпроти відчинилася.

На вулицю вийшов Андрій.

Катя завмерла.

Андрій теж.

Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного.

— Ні, — сказала Катя.

— Саме так, — відповів Андрій.

— Тільки не кажи, що ти живеш тут.

— Живу.

— Чому саме тут?

— Бо тут живе моя тітка.

— Звісно.

— А що не так?

— Учора виявилося, що ми проходимо практику разом.

— Так.

— А тепер ще й живемо навпроти.

— Липівка гостинне село.

Катя закотила очі.

— Це змова.

— Не виключено.

У цей момент із подвір'я вийшла жінка років п'ятдесяти.

— Андрію, ти парасольку не забув?

— Тітко Наталю, на небі жодної хмаринки.

— А раптом дощ?

Вона перевела погляд на Катю.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку.

— Це твоя подруга?

— Ні! — одночасно відповіли Катя й Андрій.

Наталія Михайлівна усміхнулася.

— Зрозуміло.

— Що саме зрозуміло? — підозріло запитав Андрій.

— Нічого, діти. Гарного дня.

Вона повернулася до будинку.

Катя й Андрій переглянулися.

— Мені вже страшно, — зізналася Катя.

— Ласкаво просимо до Липівки.

Після цього хлопець і дівчина рушили до клініки.

Дорогою вони майже не розмовляли.

Катя ще не вирішила, чи варто сердитися через те, що Андрій живе навпроти, а Андрій, схоже, просто насолоджувався ситуацією.

Біля клініки на них уже чекав Микола Іванович.

Він сидів за кермом старенького службового автомобіля.

— Не запізнилися, — схвально кивнув ветеринар.

— Ми пунктуальні, — сказав Андрій.

— Це сьогодні. Подивимося, що буде через місяць.

Катя ледь усміхнулася.

— Сідайте.

Практиканти влаштувалися на задньому сидінні.

Микола Іванович завів двигун.

— То куди ми їдемо? — запитала Катя.

— У Вербівку.

— І що там сталося?

— Побачите.

Андрій тихо засміявся.

— Мені починає здаватися, що це його улюблена відповідь.

— Бо працює, — спокійно відповів Микола Іванович.

Дорога зайняла хвилин двадцять.

Нарешті автомобіль зупинився біля великого подвір'я.

Назустріч їм поспішив кремезний чоловік років п'ятдесяти.

— Добре, що приїхав, Миколо!

— Що сталося, Петре?

— Зірка від ранку майже не встає. Лежить і корм не їсть.

Микола Іванович одразу посерйознішав.

— Давно це почалося?

— Сьогодні зранку помітив.

— Показуй.

Вони вже збиралися йти до хліва, коли до подвір'я забіг схвильований чоловік.

— Петре Семеновичу!

Господар заплющив очі.

— Що цього разу?

— Ваша Мальва в мене на городі!

— Та невже?

— Капусту їсть!

— Вона завжди їсть капусту.

— То заберіть її!

Катя переглянулася з Андрієм.

— Хто така Мальва? — пошепки запитала вона.

— Корова, — так само тихо відповів сусід.

Микола Іванович важко зітхнув.

— Знову втекла?

— Знову, — підтвердив Петро Семенович.

— Катерино, Андрію, допоможете господарю.

— Нам? — здивувалася Катя.

— Вам.

— Ловити корову?

— Вважайте це практичним заняттям.

— А якщо вона не захоче ловитися? — запитав Андрій.

— Тоді навчитеся бігати швидше.

Петро Семенович усміхнувся.

— Ходімо. Познайомлю вас із місцевою знаменитістю.

— Мені вже страшно, — пробурмотіла Катя.

— Мені теж, — несподівано погодився Андрій.

І вони рушили до сусідського городу шукати легендарну Мальву.

За городом Мальву знайшли швидко.

Корова спокійно стояла посеред капустяних грядок і з таким виглядом жувала листя, ніби була законною господинею ділянки.

— Ось вона, — сказав Петро Семенович.

Катя кліпнула.

— І це та сама легенда?

— Саме вона.

Мальва ліниво глянула на людей і повернулася до капусти.

— Вона навіть не тікає, — здивувався Андрій.

— Зачекай, — порадив господар.

Андрій упевнено рушив до корови.

— Ходімо додому.

Мальва подивилася на нього.

Зробила крок убік.

Андрій зробив крок до неї.

Мальва зробила ще один.

— Вона відходить.

— Так.

— Це ж добре?

— Ні.

— Чому?

— Бо зараз почнеться.

Мальва раптом розвернулася й швидко рушила через город.

— Лови її! — вигукнув Петро Семенович.

— Яким чином?! — обурився Андрій, уже біжучи слідом.

Катя не втрималася від сміху, але теж побігла.

Через хвилину вони вже ганялися за коровою між грядками.

Мальва почувалася чудово.

Катя — не дуже.

— Хто взагалі придумав, що корови повільні?! — задихаючись, вигукнула вона.

— Не знаю! — крикнув Андрій.

— Але він брехав!

Петро Семенович лише похитав головою.

— Я ж казав.

Нарешті Мальва зупинилася біля старої яблуні.

Катя обережно наблизилася.

— Хороша корівка...

Мальва уважно подивилася на неї.

— От бачиш, — прошепотіла Катя. — Треба було одразу по-доброму.

Корова фиркнула.

І повільно потягнулася до Катиного волосся.

— Вона що робить?

— Здається, хоче тебе скуштувати, — серйозно відповів Андрій.

— Дуже смішно.

— А мені смішно.

Мальва лизнула Катю просто в щоку.

Запала тиша.

Петро Семенович розсміявся першим.

За кілька секунд сміявся вже й Андрій.

— Не смійся!

— Не можу.

— Андрію!

— Тобі дуже пасує.

— Я тебе зараз цією коровою вдарю.

— Оце вже цікаво, — сказав Петро Семенович.

І вперше за весь ранок Катя теж засміялася.

Мальва тим часом спокійно доїла останній капустяний листок.

— Ну все, ходімо додому, — сказав Петро Семенович і зробив крок до корови.

Мальва подивилася на нього.