Глава 2 Перший день

— Миколо Івановичу, практиканти вже прийшли, — сказала Олена Василівна.

Двері кабінету відчинилися.

У коридор вийшов чоловік років шістдесяти в білому халаті. Сивина вже добре помітна на скронях, але тримався він прямо й упевнено.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, — відповіли Катя й Андрій.

— Микола Іванович Гнатюк. Керуватиму вашою практикою.

Він уважно оглянув студентів.

— Сьогодні ознайомитеся з клінікою і допомагатимете на прийомі. Якщо пощастить — день буде спокійним.

— А якщо не пощастить? — поцікавився Андрій.

— Тоді теж буде корисно.

Олена Василівна тихо засміялася.

Микола Іванович повів практикантів коридором.

Клініка виявилася невеликою. Кілька кабінетів, операційна, аптека та кімната для тварин, які залишалися під наглядом.

— У Липівці ми приймаємо дрібних тварин, — пояснив ветеринар. — А ще обслуговуємо ферму та виїжджаємо по селах. Роботи вистачає.

— Це добре, — сказала Катя.

— Побачимо, що ви скажете через тиждень.

Екскурсію перервав стукіт у двері.

— Миколо Івановичу, можна? — зазирнула Олена Василівна. — Там уже чекають.

— Ходімо.

У приймальні сиділа жінка з переноскою.

— Що сталося?

— Барсик другий день нічого не їсть.

— Подивимося.

Коли переноску відкрили, рудий кіт одразу продемонстрував, що почувається достатньо добре для втечі.

Він блискавкою вискочив назовні.

— Лови його! — вигукнула господиня.

— Чому одразу я? — обурився Андрій.

Але кіт уже мчав кабінетом.

За кілька секунд він застрибнув на шафу.

Катя ледве стримала сміх.

— Не смійся, допомагай.

— Я допомагаю морально.

— Дуже корисно.

Микола Іванович схрестив руки на грудях.

— Барсике, злазь.

Кіт навіть не ворухнувся.

— Бачиш? Він мене поважає, — сказав Андрій.

У ту ж мить Барсик зашипів.

— Не поважає, — уточнила Катя.

Зрештою кота вдалося повернути до переноски.

— Молодці, — сказав Микола Іванович.

— Ми ж нічого не зробили.

— Саме тому й молодці. Головне — не заважали.

Катя пирхнула.

Андрій скривився.

Олена Василівна відвернулася, щоб не сміятися.

До обіду пацієнтів було чимало.

Такса, яка примудрилася проковтнути дитячу шкарпетку.

Кролик із проблемами зубів.

Папуга на ім'я Кеша.

— Дурень! — вигукнув папуга, щойно побачив Андрія.

Катя розсміялася.

— Схоже, він тебе впізнав.

— Дуже смішно.

— Дурень! — повторив папуга.

— А можна його навчити іншим словам?

— Можна, — відповіла господиня. — Але чоловік чомусь навчив тільки цьому.

— Геніально.

Папуга раптом повернув голову до Каті.

— Красуня!

— От бачиш.

— Він просто ввічливий.

— На відміну від деяких.

— Я дуже ввічливий.

— Не помітила.

Микола Іванович навіть не підняв голови від документів.

— Якщо ви вже закінчили залицятися, допоможіть мені.

Катя й Андрій одночасно поперхнулися повітрям.

Олена Василівна тихо розсміялася.

Робочий день промайнув швидше, ніж Катя очікувала.

Увечері вона вже відчувала втому в ногах.

Але водночас була задоволена.

Це була справжня практика.

Не підручники.

Не лекції.

Не конспекти.

Живі тварини й справжня робота.

Коли останній відвідувач пішов, Микола Іванович закрив журнал.

— Завтра о сьомій ранку біля клініки.

— А куди їдемо? — запитала Катя.

— У сусіднє село.

— Щось серйозне?

— Побачите.

— Це не відповідь.

— Іншої немає.

Він підвівся й попрямував до кабінету.

— Мені вже цікаво, — сказала Катя.

— А мені страшно, — зізнався Андрій.

— Боїшся корів?

— Після сьогоднішнього кота я боюся всіх.

Катя засміялася.

— Не хвилюйся. Якщо що, морально тебе підтримаю.

— Дуже корисно.

— Я знаю.

Андрій похитав головою.

І вперше за весь день усміхнувся їй без жодного підколу.