Обережно! Дракон!

— Ти вийдеш за Едгара, Амелія, — буркотіла я, передражнюючи слова батька і рухаючись страшенно крутим схилом. — Гарна партія! Молодий, як ти й хотіла! Тьху!

Молодий, а як же! В татовому розумінні Едгар можливо й молодий. Та в тата всі молоді, кому менше сорока років! Скільки там тому проклятому принцу? Тридцять шість? Зовсім хлопчик, звісно! І зуби золоті. Передні. Бо інших не було взагалі! А морда, наче його щур погриз з переляку, коли побачив. Гарна партія, таточку! Дякую!

— Пффуф, — хекала мов пес, що ганявся весь день за зайцем. — Чому цей замок дракона знаходиться в такій жахливій місцевості? Одні схили та вирви! 

Нарешті дійшовши до стежки, яка вела до брами замку, я радісно притупцьнула, чого краще б не робила. З'їжджати зі схилу на дупці не найприємніша розвага! Ще й спідниця задерлася на самісіньку маківку в процесі катання, тож мої мереживні панталони були виставлені на огляд місцевій фауні. 

Шмяк! 

Я врізалась на швидкості в браму з голосним "Йой!". І клянусь, навіть птахи та барани, які і стали свідком моєї ганьби, реготали, мов справжні люди. Ну може й не реготали, а хто бекав, хто каркав, та схоже все ж від сміху. Один грак навіть з гілки впав, бідолага! 

— Ой, замовкніть! — гаркнула ображено, підвівшись на ноги. — Весело їм!

Я потягла за ручку. Брама піддалася майже одразу і огидно скрипнула коли відчинялася. Розправивши спідницю сукні і зробивши кілька глибоких вдихів, рішуче увійшла на подвірок замку. 

А там на мене чекала найменш очікувана зустріч з молодим хлопчиною, слугою. Років йому було не більше тринадцяти і він, дивлячись на мене, зціпив зуби, надув щоки, червоніючи намагався щосили не сміятись. 

— Ох, ну смійся вже, бо ще задихнешся і я буду в цьому винна, — зітхнула приречено, махнула рукою і одразу ж почула голосний регіт. 

— Вітаю, чарівна принцесо! — крізь сміх говорив хлопчина, навіть не намагаючись заспокоїтись. 

— Чому ти вирішив, що я принцеса?

— Так корону ж маєте, — зовсім неввічливо тицьнув хлопчина в мене пальцем і зареготав ще сильніше.

Корону? Хіба ж я надягала її, коли рушала до замку дракона? 

Підняла руку і, помацавши голову, зрозуміла про яку корону йшла мова. Схоже, під час моїх покатушок і зіткнення з брамою, до волосся встигло причепитись чимало гілляча. Ох і вигляд же я певно мала! Брудна, зі скуйовдженим волоссям і гілляччям в ньому, в подертих панталонах, хоч їх під спідницею і не видно та нещасним виразом обличчя. Красуня, ні сісти ні впасти! 

— Що ж, твоя правда. Корона справді мається, — відповіла хлопчині і щиро розсміялася. 

— Провести вас до нашого господаря? — все ще регочучи запитався слуга. — Чи вам цікавіше побачити наші підземелля зі скелетами минулих принцес? 

Я роздивлялася хлопчика згори донизу, примружуючи очі, намагаючись зрозуміти, чи він серйозно про ті скелети говорив. Але він був настільки веселий та жвавий, що важко було повірити його словам.

— Дякую за запрошення, але я краще поговорю з вашим господарем. Якщо він звісно не злякається та не втече з криками жаху від такої гарної, тендітної принцеси, як я!

Ну і що, що я виглядала як лісова фея, після шаленої нічки з вурдалаками? "Хай господар замку бачить мене в усій моїй незвичайній красі!" — думала я. Зіпсоване вбрання, розпатлане волосся і замурзане обличчя — це щось нове для високої аристократії!

Поки що сліду великого та могутнього крилатого ящера не було помітно. Лише стеля палацових кімнат та розміри дверних отворів кричали, що будувався замок для когось справді величезного. Я вже готова була почати розпитувати хлопчину, чому ж цей замок називають замком дракона, та раптом почула грізне гарчання. 

— Вам туди, — вказав рукою напрям хлопчина і втік, залишивши мене саму. Теж мені провідник!

Я струснула головою, відганяючи страхи та впевнено відчинила двері в наступну кімнату. І тільки–но переступила поріг, як до мого обличчя підсунулась величезна, рогата голова, повністю покрита лускою. Янтарні очі дракона світились у тьмяному світлі кімнати, з його носа виривалось гаряче повітря. А я сподівалася, що він не збирається скуштувати мене на смак своїми величезними зубами.

— Я охоронець замку Громовиця, — відсунувши свою морду, випрямився та поважно заговорив він. — Я вірний слуга свого господаря. Хто ти і що тобі тут потрібно?

— Моє ім'я — Амелія, пане драконе, — я присіла у ввічливому реверансі, стримуючи легке тремтіння в голосі. — Дозвольте мені трохи тут пожити!

— Помити? Ти збираєшся тут помити? То ти нова служниця, — закивав дракон головою. Він чи знущався з мене, чи справді не почув, що сказала. 

— Ні, я прошу дозволу сховатись у замку вашого господаря від небажаного шлюбу! — крикнула голосніше, бо раптом дракон і справді недочуває. Хтозна скільки йому років.

— Не бачила стільки бруду? Та хіба тут брудно?! Тут чисто!

— Кажу, не хочу чоловіка!

— Старшого віку? Ти стара чи що?

— Я не стара! — обурююсь і підскиглюю від відчаю.

— Та бачу, що страшна, але ж і таких заміж беруть, чому стогнеш?!

Він точно не дочував, що йому кажуть. 

— Ви глухий?! — ще голосніше заволала, бажаючи впевнитись у своїй здогадці.

— Я не дурний! — взривів сердито дракон, і я смикнулася вбік, ховаючись від можливого нападу. — Жалюгідне ти створіння! Неввічливе та дурне!

Мати рідна, він справді глухий! Як же мені з ним поговорити і як пройти до його господаря, якщо пан дракон ревно оберігав вхід до наступних дверей. Та й чи був той господар на місці? Врешті решт, якби мій вірний охоронець так горлав несамовито, я б вже прибігла подивитись на те, що тут відбувається. А може йому байдуже? Тепер фраза про скелети минулих принцес зазвучала зовсім по-новому!

— Прошу вибачити мене! — заволала так голосно, що аж закашлялась. А той проклятущий дракон тільки скривився незадоволено і гримнув на мене.

— Чому кричиш, мов навіжена? Я ж не глухий. Ще й кашляєш. Ти не заслабла часом? Йди–но геть звідси, ще позаражаєш всіх!