Частина 5

Ясина мама прийшла з магазину, кинула пакунки з продуктами на стілець і видала:

- А ти знаєш, Ромцю, Уляна Григорівна – відьма!

- Бачу, Таню, ти повністю влилась у сільську громаду, - засміявся Ясин тато, - вже й забобони місцеві всерйоз сприймаєш!

- А от і не забобони! – образилась дружина. – Мені Оксана-продавчиня розповідала, що Уляна Григорівна закляття різні знає, а ще на кладовище гуляти ходить. Мабуть, якесь відьомське зілля там збирає…

- Таню, та що ти таке плетеш! – Ясин тато аж трохи розгубився, - Ти ж людина з вищою освітою! І повторюєш за сільськими кумасями всілякі дурниці…

Але дружина не вгавала:

- А ще Оксана казала, що в Уляни город і квітник найкращий. Он дощу нема, у всіх городина сохне, а в неї – наче джунглі!

- Твоя Оксана, замість язиком плескати, хай би за своїм городом доглядала, так і у неї джунглі були б. – Ясин тато досадливо махнув рукою та пішов у садок.

Яся з двору чула всю ту розмову, бо говорили батьки досить голосно.

- От цікаво, - сказала вона до Рікі та Рижика, - чи то правда про відьму?

- Та хто його зна, - муркнув Рижик. – я колись забігав до неї у двір, так нічого відьомського не помітив. Ковбаси мене дала… А ще в неї коза є, Манькою звуть.

- Це ще нічого не значить, - розсудливо відповіла Яся. – Я у книжках читала, що всі відьми спочатку добренькими прикидаються, пригощають чимось. А потім – раз, і зачарують!

- Навіщо гадати, - підхопився Рікі, який не міг довго всидіти на одному місці, - давайте збігаємо у розвідку! Походимо навколо її двору, у шпарини позаглядаємо, все обнюхаємо гарненько.

Уляна Григорівна жила в селі вже років зо п’ять. Вона купила стару мазану хату, яка стояла біля болота. Вже одне це стало приводом для сільських пліток. Бо на ту хату довго покупців не знаходилось. Людей відлякували дикі хащі з вільхи та покривлених беріз, що підходили майже до самого городу. А Уляні Григорівні місце дуже сподобалось, вона все нахвалювала, як тут тихо та спокійно.

Наступний спалах пліток виник, коли нова власниця заходилася ремонтувати хату. Вона не стала обкладати мазанку цеглою, як то робили всі порядні сільські господарі. В одні з вихідних наїхав до неї натовп молодих хлопців і дівчат. Під керівництвом Уляни Григорівни вони, зі сміхом та жартами, заходилися мазати хату глиною, білити стіни вапном, фарбувати різьблені карнизи та віконниці. За декілька вихідних хата стала наче писанка – вона сяяла сніжно-білими стінами та усміхалася мальованими віконцями.

- Ото дурню зробила! - пащекували між собою сільські баби. – Зараз хата, може, і гарна, але після зими та краса геть-чисто вся пооблазить!

Та пройшла зима, потім ще одна, - а білі стіни та яскраві віконниці були мов новенькі.

- Щось тут не чисто, - шепталися пліткарки, - не може бути, щоб мазана хата за зиму не облупилася. Мабуть, чари якісь.

А ще Уляна Григорівна завела собі козу. Здавалося б, що дивного у козі? Корисна тварина в господарстві, невибаглива і молоко дає. Але коза Уляни Григорівни ходила за нею всюди, наче вірний пес. Господиня – в магазин, коза стоїть під магазином, чекає. Ані руш з місця. А Оксана-продавчиня якось піддивилася крізь паркан, як Уляна Григорівна щось говорила козі, а та їй у відповідь мекала і кивала головою… Сільські кумасі розповідали про Уляну Григорівну багато пліток. І не розібрати вже, що з того – правда, а що – вигадка.

Друзі тихцем прокралися під паркан Уляни Григорівни і Яся припала оком до щілини. Нічого дивного вона не побачила. У дворі зеленіла рівненько пострижена трава і пишно цвіли квіти на клумбах. По травичці поважно походжала світло-коричнева лискуча коза. Час від часу вона задумливо смикала то жмутик трави, то листки з кущів.

- Маню, здоров! – тихенько покликав Рижик.

Коза повернула голову у їх бік:

- Для кого – Маня, а для кого – Маріанна Тоггенбург швейцарської альпійської породи! – гордовито промовила вона.

- А хто це тут під парканом шастає? – пролунав голос звідкись згори.

Яся аж підскочила на місці.

Уляна Григорівна, перехилившись через невисокий паркан, з посмішкою дивилася на друзів.

- Оцього рудого я знаю, - кивнула вона на Рижика. – а ви хто такі?

- Мане звати Яся, - сказала дівчинка, - а це – Рікі.

- Ну що ж, - господиня відчинила хвіртку, - заходь, Ясю, пригощу тебе домашнім лимонадом.

Дівчинка смакувала прохолодний напій із високої склянки і мовчки поглядала на Уляну Григорівну. Аж раптом наважилась:

- А це правда, що ви чарівні закляття знаєте?

- Закляття? Та, звичайно, знаю, - посміхнулася Уляна Григорівна і таємничим голосом завела:

- А хто хоче грибів багато знайти, най у до лісу вдосвіта піде, знайде круглу галявину у лісовій гущавині, стане посеред неї і скаже: «Помагай, гАєчку! Дай гриба і бАбочку, сироїжку – з діжку, хрящика – з ящика, красноголовця – з доброго хлопця!»

Яся аж рота роззявила від здивування. Але тут господиня розсміялася і вже звичайним голосом сказала:

- Я – фольклорист. Вивчаю всілякі давні звичаї та обряди. Ось зараз пишу книжку про старовинні заговори та закляття.

Дівчинка відчула себе трохи розчарованою.

- А як же ваш город? У всіх сохне, а у вас – мов джунглі, - згадала вона мамині слова.

- Город? Так дощ викликати дуже просто. Повторюй за мною:

Дощику, дощику,

Зварю тобі борщику

В новенькому горщику,

Поставлю на дубок.

Дубочок хитнувся,

Дощик линувся

Цебром, відром, дійничкою

Над нашою пашничкою.

Яся глянула в небо, але там не з’явилося ні найменшої хмаринки:

- Не спрацювало закляття, - сумно сказала вона.

- Зате крапельний полив працює, - Уляна Григорівна показала рукою на великі пластикові баки, що були розставлені по городу. – Он у ті баки наливається вода, а потім вона тече по тоненьких трубочках до рослин. Земля під ними завжди волога, отож, і ростуть гарно. А взагалі, щоб закляття спрацювало, одних слів мало. Потрібен ще чарівний артефакт.