Частина 1

I.

Тітка Наталка вирішила завести собі хатнього песика. Син та донька вже давно виросли та жили окремо, тож у хаті стало надто тихо і порожньо. Так вона пояснила цю забаганку своєму чоловікові. Цуценятко тітці Наталці принесли знайомі. Песик зразу ж припав до душі господині: маленький, з білим як сніг, хутром, він весело дивися на світ чорними оченятами і завзято вимахував хвостом.

- Ти дивись, який розумний, - розчулено казала тітка Наталка своєму чоловікові, дядьку Миколі, - кожне моє слово розуміє! Ну чисто тобі – собачий професор!

Рікі (так назвали песика) дійсно був напрочуд кмітливим. Він швидко запам’ятав своє спальне місце, яке господарі облаштували на невеликому кріслі. Зметикував, що не варто застрибувати до хазяїв у ліжко, а також крутитися під ногами у тітки Наталки, коли вона порається на кухні.

Але хатнього песика з Рікі не вийшло. У його маленькому тілі (а розмірами він був трохи більший від кота) жила душа великого сторожового пса. Отож, він часто схоплювався серед ночі з гучним гавкотом, щоб відлякати від двору ласих до чужого добра людей та приблудних собак, які никали у пітьмі.

Однієї ночі тітка Наталка, в котрий раз розбуджена тим гавканням, відчинила двері на вулицю і сердито сказала до Рікі:

- Ну якщо ти такий сторож, то іди ночуй у повітці!

Він на це зовсім не образився, приязно махнув хвостом і зник у темряві. До речі, ночувати у повітці було нічим не гірше, ніж у хаті на кріслі. Бо там лежала купа м’якого сіна, в якому Рікі зробив собі затишне кубельце.

З того часу він жив вільним козацьким життям: гавкав з-під воріт на перехожих та переїжджих, ганяв з городу собак-забрід, розкопував мишачі нори та чубився із сусідським сетером Жульєном. Рікі називав сусіда по-сільському – Жулька. А Жульєн цього панібратства терпіти не міг, бо був неабияким мисливським псом -  із паспортом, довжелезним родоводом та купою медалей, які він отримав на різноманітних виставках.

- Жулька! Жулька! – гукав Рікі, пробігаючи повз сусідський двір.

- Ах ти вилупок малий, – гарчав Жульєн, вискакуючи з хвіртки, - ось зараз я тобі покажу «Жульку»!

Коли вони зчіплялися в бійці, то гавкіт та гарчання лунали на всю вулицю, а шерсть з противників летіла клоччям. А потім сусіди розходилися задоволені один одним (бо що може бути краще гарної чоловічої бійки!). До наступного разу…

Рікі був відважним песиком, ніхто і ніщо не могло його налякати, окрім грози. Наближення непогоди він відчував зарання, біг до хати і гавкав під дверима, доки хазяї не впускали його всередину. Там Рікі притьмом заскакував до вітальні, забивався під диван і сидів у темному кутку, аж поки не стихали вдалині останні перекати грому. Ось і того травневого дня вони перечікували непогоду утрьох: тітка Наталка – на кріслі, з в’язанням, дядько Микола – на дивані, перед телевізором, а вірний песик – під диваном. Та раптом Рікі виповз зі свого сховку, тремтячи всім тілом, підійшов до дверей і загавкав.

- Чого це йому на вулицю закортіло? – здивувалася тітка Наталка. – Аж присідає від страху, але на двір проситься.

- Та ні, тут щось інше! – дядько Микола, - Мабуть, Рікі почув, що по двору хтось ходить! Він підвівся з дивану, вийшов у прихожу та рвучко розчинив вхідні двері.

На ганку сиділо руде кошеня. Воно було мокре, як хлющ, вже і нявкати не могло, а лише тихо пищало.

- Ну ось, - дядько Микола підняв кошеня зі сходів і поніс до дружини, - тепер матимеш ще й котика!

За якийсь час мале кошеня, якого господарі, не довго думаючи, назвали Рижиком, перетворилося у вгодованого рудого котиська. Але тітці Наталці не щастило з кімнатними тваринами. Рижик теж не тримався хати. Бувало, зникав кудись на два-три дні, а потім з’являвся – голодний, з розірваним вухом чи обдертим боком. Тітка Наталка, ледь не плакала, дивлячись на нього. А дядько Микола посміювався:

- Ну чого ти так переймаєшся? Це ж справжній бойовий кіт! Та який там кіт, - тигр!

Рижик мурчав і поглядав хитрими жовтими очима на господаря. Мовляв, що ті жінки розуміють!

ІІ.

Хата по сусідству з дядьком Миколою з минулого літа стояла пусткою. Старі хазяї померли, а їх дорослі діти давно жили у місті і були байдужими до радощів сільського життя. Тож двір та сад заростали травою, а город – бур’яном. Рікі та Рижик вважали покинуте обійстя своєю законною територією. Кіт ловив тут мишей та неляканих пташок. А Рікі ховав у потайних куточках недогризені кістки та інші смачні речі – про запас.

Але сьогодні з сусідського двору звучали людські голоси.

- Ой, яка хата стара… - розчаровано протягла жінка.

- Ну так тому ми й просимо недорого, - забубонів чоловічий голос. – Не за хату, а за місце. Гляньте, який простір. який сад гарний! А хату згодом нову побудуєте на свій смак.

- А мені подобається, – зі смішком втрутився у бесіду інший чоловік. – Ретро! Екологічна садиба! Останній писк сучасної моди.

- Ну добре, давай подивимось це «ретро» всередині, - сказала жінка.

Потім грюкнули двері і глоси стихли.

Рікі та Рижик нишком пролізли у сусідський двір через дірку в паркані. Бо треба ж було розвідати, що відбувається в їхніх мисливських угіддях. Дорослих людей не було видно, вони ще не вийшли з хати. Зате у саду стояла дівчинка. Вона зацікавлено роззиралася довкола. Рижик підкрався до неї поближче.

- Киць-киць! – покликала дівчинка.

- І вам здрастє! – кіт розпушив хвоста та підняв його трубою.

- Привіт! – підскочив до них Рікі. – Я – Рікі, а це – Рижик! А тебе як звуть?

- Яся, - відповіла дівчинка.

- Яким вітром тебе до нас занесло? – примружив око кіт.

- Та ось, - зітхнула дівчинка, - батьки збираються цю хату купувати. І ми переїдемо сюди на всі літні канікули.

- А чого так сумно? – здивувався Рікі. – Сусідами станемо. Будемо гратися, гасати скрізь!