Розділ 2

Мені двадцять п'ять і я повна невдаха. Це перша думка, яка приходить мені в голову, коли прокидаюся вранці. Силую себе й встаю з ліжка. Доки всі сплять, прямую до ванної кімнати. Я досі живу з батьками, маю зайву вагу й віддалену роботу, яка не приносить мені ні задоволення, ні великих грошей. Заварюю собі каву й сідаю за свій робочий стіл. Я роблю переклади текстів з української на англійську мову. Чим більше таких перекладів, тим більше заробіток. 

За звичкою заходжу на сайт знайомств перед роботою, щоб подивитися нові анкети. Дивно, але там висять непрочитані повідомлення. Відкриваю одне з них. Це знову Тимур. Завмираю. 

— Не хочеш сьогодні ввечері вийти прогулятися?

Я панікую. Моє серце калатає так, що ледве не вистрибує з грудей. 

— Сьогодні зайнята, вибач, — пишу й прикушую губу. Якщо він мене побачить, то просто зникне. Я цього не витримаю. З іншого боку він же бачив мої фотографії. Тоді чому досі пише мені? Від цих роздумів нервую і йду на кухню. Роблю собі яєчню з п'яти яєць і грінки. Я б дуже хотіла харчуватися як пташка — самими зернятками й листками салату, але якщо не наїдаюся, то потім не витримую й з'їдаю вдвічі більше. Вмокаю грінку у жовток й відкушую. Це справді смачно. Водночас відчуваю провину за те, що їм і це неодмінно позначиться на моїй фігурі. Ще більше. 

Зітхаю. Худі дівчата, ви навіть не уявляєте як вам пощастило. Ви їсте, що хочете, отримуєте насолоду від життя й водночас залишаєтеся здоровими, привабливими, з гордістю ходите вулицями в одязі, який ще більше підкреслює вашу красу. Ви можете концентруватися на чоловіках, роботі, цілях та чомусь прекрасному і важливому. Такі ж як я можуть думати лише про свою потворність, відчувати за це сором і збентеження, боятися навіть з'являтися на вулиці, щоб не почути у свою сторону “Куди преш товстуха” або просто сміх в слід. 

Ми не можемо носити гарний одяг та і в будь-якому маємо поганий вигляд. Нас постійно засуджують й осміюють. Ми завжди незграбні, безглузді. Ми фон для красивих дівчат, подруги для хлопців без можливості перейти у роль коханих, помічники на роботі, бо через невпевненість в собі не тягнемо на провідну позицію. Завжди пасемо задніх й часто в душі себе ненавидимо. Ми цапи відбувайли для більш красивих і успішних. Цей світ крутиться навколо підтягнутих сідниць, стоячих цицьок й розміру “s” і ми цьому не відповідаємо.

Допиваю каву й беруся за перший текст. Це історія молодої письменниці про американське підліткове життя. Маю тиждень на переклад ста сторінок. Зав'язую свій куций білявий хвостик й беруся до роботи. В процесі час від часу поглядаю у вікно. Зелена травичка, дерева і яскраве сонечко зводять з розуму. Та я мушу працювати — треба оплачувати рахунки за квартиру й допомагати батькам. Знову зітхаю. Після п'ятого курсу я обійшла одинадцять співбесід і жодна компанія не взяла мене на позицію перекладача. Всім потрібен досвід, якого у випускниці універу немає. А може я просто не сподобалася їм зовнішньо? Тож тепер самостійно займаюся перекладами на спеціалізованих ресурсах. 

Через п'ятнадцять хвилин знову заходжу на сайт й бачу нове повідомлення.

— Шкода. В мене якраз був вільний вечір. Можливо іншим разом?

— Так, ще зустрінемося.

— Скинь своє свіже фото, — раптом просить Тимур.

На мить ціпенію. Не розумію навіщо йому це. На сайті є мої фото.  Чи можливо він думає, що це жарт й насправді я виглядаю інакше? Кілька секунд сиджу, втупившись в екран. Потім вирішую зробити фотографію, щоб не було ніякої брехні й зайвих очікувань. Беру телефон у руки й роблю кілька селфі з різних ракурсів. Господи, як же я ненавиджу фотографуватися. Відсилаю й відразу виходжу з сайту. Не хочу бачити його відповідь.

Кілька годин інтенсивно працюю. Відчуваю втому й легкий головний біль. Тру пальцями очі й за звичкою знову заходжу на сайт знайомств. Там на мене вже чекає повідомлення від Тимура:

— Ти неймовірна, Сексуальна, Дуже гарна.

Знічуюся, особливо після “Сексуальна”.

— Знущаєшся? — Кров приливає мені до щік.

— Чого це??? Ти саме такий типаж дівчат, який мені подобається — соковита і з формами. Не розумію чоловіків, які кидаються на кістки.

Дивуюся. Мені все ще здається, що він жартує. Та я вирішую це перевірити, бо можливо що цей хлопець зникне, як тільки мова по-справжньому зайде про зустріч:

— Гаразд. Я піду з тобою на побачення. Сьогодні.

— Чудово. — Відразу відповідає. — Тоді чекатиму на тебе на площі Богдана Хмельницького у барі “Два брати”.

Ще кілька секунд я дивлюсь на його повідомлення. Відступати нікуди — я сама запропонувала. Богдано, у що ти себе вплутуєш?