Глава XI — Прощене коріння (розділи 31-32)

Розділ 31. Післябуря

Буря пішла не одразу.

Вона не зникла різким поривом і не обірвалася грізним фінальним ударом — вона просто втомилася. Хмари над замком повільно розповзалися, немов темні шрами на небі загоювалися самі собою. У повітрі ще тремтіли залишки магії, але в цій тиші більше не було страху — лише глибоке, майже болюче полегшення, схоже на перший подих після довгого занурення під воду.

Замок стояв пошматований, але живий. Каміння пам’ятало удари, стіни — крики, але тепер вони мовчали, приймаючи спокій так само повільно, як і світ навколо.

На ґанку зібралися стихійники з різних світів.

Ті, хто ще вчора дивився один на одного крізь приціл або заклинання, тепер стояли поруч, не знаючи, що сказати. Дехто сидів просто на кам’яних сходах, перев’язуючи рани. Хтось мовчки дивився в небо, ніби перевіряв, чи справді воно більше не впаде. Світло Об’єднаного Королівства лягало на їхні обличчя м’яко, без осуду. Тут не було переможців і переможених — лише ті, хто вистояв і заплатив за це достатньо.

У центрі ґанку лежав Сувій Природи.

Він більше не сяяв так, як раніше. Його поверхня була вкрита тріщинами, немов сама стихія протестувала проти того, ким її змусили стати. Символи тьмяно пульсували, реагуючи на кожного присутнього: на шепіт рослин, на подих води, на тепло вогню, на спокій льоду, на світло, грозу, дощ, землю, баланс, рефлекс, ілюзію, дим, блискавку, бульбашки — на все, що складало цей світ у цілісність.

Беатрис зробила крок уперед.

Вона виглядала виснаженою більше, ніж будь-коли, але її голос був рівним.

— Його не можна зберігати, — сказала вона. — І не можна запечатати. Те, що дає таку силу, завжди знайде того, хто захоче скористатися нею знову.

Тера кивнула, стискаючи в руках порожню колбу з-під антидоту.

— Природа не терпить кліток, — тихо відповіла вона. — Якщо знищити сувій… він не зникне назавжди. Він переродиться там і тоді, де сама рівновага визнає це правильним.

Сенді довго дивилася на символи, що згасали, наче вгасаючі зорі.

— Не сьогодні, — сказала вона нарешті. — І не тут. Світ має сам вирішити, коли йому знову знадобиться подібний інструмент. І чи знадобиться взагалі.

Вони стали колом.

Це не було ритуалом у звичному сенсі — ніхто не читав заклять уголос. Стихії просто зійшлися разом, уперше не в бою. Гроза Беатрис не домінувала — вона тримало баланс, з’єднуючи інших. Вогонь Вайлдфаєр був теплим, мов жар у вогнищі, а не пожежею. Дощ Зуї падав рівно, без грому, очищаючи, а не руйнуючи. Лід Зейна не заморожував — він заспокоював, приглушував надмірні імпульси. Магія Стівена стабілізувала простір, зшиваючи тріщини, але не намагаючись контролювати їх.

Інші стихійники теж долучилися — хтось несміливо, хтось із полегшенням, ніби давно чекав саме цього моменту.

Коли символи сувою згасли остаточно, він не вибухнув і не зник зі спалахом. Він просто розсипався на дрібний попіл. Вітер підхопив його й поніс у небо, розчиняючи в повітрі, у ґрунті, у майбутньому.

Ніхто не аплодував.

Просто настала тиша — справжня, глибока.

-----

Весна прийшла непомітно.

Ніби світ вирішив не робити з цього події. У дворі замку з’явилися перші зелені паростки, озеро стало спокійним і прозорим, а ліхтарі більше не тремтіли від напруги — їхнє світло було рівним, теплим, живим.

Герої поверталися додому.

Хтось — у свої світи, крізь портали, що тепер відкривалися без болю. Хтось — у зали замку, щоб нарешті відпочити. Хтось — просто до сну, якого не мав кілька тижнів. Об’єднане Королівство знову стало тим, чим і мало бути: місцем рівноваги, а не полем битви.

На ґанку біля входу Хегрід поставив скриню з уламками зруйнованих артефактів, подивився на неї і фиркнув.

— Знаєш, — сказав він, озираючись на інших, — я серйозно думаю написати книгу.

Стівен підняв брову.

— Про що?

— «Як пережити апокаліпсис і залишитися стильним», — відповів Хегрід із легкою усмішкою. — Розділ перший: ніколи не недооцінюй хороший чай і правильне місце, де можна сховатися.

Хтось тихо засміявся.

І цього разу сміх не був нервовим.

Світ вистояв.
І вперше за довгий час — просто жив.

32. Весняне світло.

                                         ~Частина перша~

Кімната на найвищій вежі була наповнена м’яким вечірнім світлом. Воно лягало на кам’яні стіни теплими смугами, ковзало по підлозі, торкалося старих різьблених балок під стелею. Весна вже остаточно вступила у свої права — за вікном шелестіло молоде листя, а з озера піднімався легкий туман, що повільно підіймався вздовж скель, огортаючи замок майже ніжно. Грози, крики, тривога, напруга — усе це залишилося десь позаду, ніби важкий, але далекий сон, від якого прокидаєшся з відчуттям порожнечі, а не страху.

Беатрис сиділа біля вікна, притулившись плечем до холодної кам’яної стіни. Вперше за довгий час її руки були порожні. Ні карт, ні звітів, ні листів із інших світів, ні рішень, які потрібно прийняти негайно. Її пальці просто лежали на підвіконні, відчуваючи шорсткість каменю, його прохолоду і водночас тепло світла, що повільно згасало разом із днем. Вона дивилася не на далечінь — швидше крізь неї, туди, де ще недавно був суцільний хаос.

— Дивно, — тихо сказала вона, не обертаючись. — Коли все закінчилось… я не відчула радості. Ні тріумфу, ні полегшення. Тільки тишу.

Позаду, майже беззвучно, з’явився Гарольд. Його постать була напівпрозорою, але світло лампи м’яко переломлювалося крізь нього, наче він справді був частиною цієї кімнати, так само як стіни чи повітря. Він не поспішав відповідати, даючи словам осісти.

— Це найчесніше відчуття після війни, — сказав він нарешті спокійно. — Радість приходить пізніше. І не завжди такою, якою її очікують. А тиша… вона означає, що світ вижив. Що він ще дихає, навіть якщо робить це обережно.