Глава X — Алхімія опору (розділи 29-30)

Розділ 29. Штурм: Зона зільєваріння

Природна Вежа тремтіла від кожного далекого удару. Камінь стогнав, ніби замок відчував біль разом із тими, хто його захищав. У вузьких вікнах миготіли спалахи — срібні блискавки Беатрис, вогняні дуги Вайлдфаїр, холодні відблиски криги Зейна. Але тут, усередині, війна мала інше обличчя. Тихіше. Ближче. Небезпечніше.

Зона зільєваріння давно перестала бути лабораторією. Вона стала серцем опору.

Котли кипіли на кількох магічних колах одночасно, їхні краї світилися від перенапруги. Скляні трубки дзенькали й тремтіли, реагуючи на коливання простору, а повітря було важке від запаху трав, мінералів і гіркої есенції, що різала легені при кожному вдиху. Кристали на стінах блимали нерівно — рій уже торкався структури замку.

Тера стояла в центрі цього хаосу нерухомо, наче око бурі. Її руки рухалися чітко й впевнено, без жодного зайвого жесту. Вона більше не дивилася в щоденник Маркуса — формули давно були частиною не паперу, а її пам’яті. Тепер усе трималося не на розрахунках, а на відчутті балансу між світлом і тінню.

— Тиск зростає! — крикнули з боку полиць, де помічники намагалися втримати стабілізатори.
— Я знаю, — відповіла Тера тихо. — Ще мить.

Рідина в центральному котлі змінилася. Вона більше не була каламутною чи агресивною. Світло й тінь у ній не змагалися — вони співіснували, переплітаючись у рівному, спокійному русі. Антидот був готовий. Не версія. Не спроба. Завершена формула.

У ту ж мить простір здригнувся.

Темна хвиля прокотилася крізь стіни, немов сам замок на секунду затамував подих. Один із порталів зовнішнього кільця оборони розірвало з тріском — і в проломі з’явилися вони.

Дріксі й Нокт більше не ховалися за роєм.

Вони прийшли особисто.

Дріксі вдарила першою. Вона не рухалася різко — навпаки, її кроки були плавними, майже спокійними. Навколо неї не кружляли крила — рій був самою її присутністю. Червоні нитки зараження пульсували в повітрі, тягнулися до неї, реагуючи, як піддані на королеву.

Нокт сформувався поруч, ніби тінь відокремилася від стіни. Його погляд ковзнув по залі, затримався на котлах, на кристалах, на Тері.

— Ось де серце спротиву, — промовив він рівно.

Зовні пролунав вибух. Десь на внутрішньому подвір’ї заражені стихійники, яких не встигли зцілити, прорвалися глибше, ламаючи оборону вже зсередини. Рій не просто атакував — він аналізував, шукав слабкі місця, вчився бити точніше.

— Стівене! — крикнула Тера.

Портал спалахнув просто поряд із котлом. Стівен з’явився, подряпаний, виснажений, але на ногах.

— Готово?
— Готово, — сказала вона і різко зняла кришку з котла.

Світло вирвалося хвилею, накривши залу.

Колби з антидотом зникали одна за одною, розчиняючись у порталах. Стівен відкривав їх по всьому полю бою: на терасах, у внутрішніх дворах, на дерев’яному мосту між вежами. Захисники ловили колби на льоту, не ставлячи запитань.

Зуї, вся в дощі, розбивала їх над зараженими потоками води. Беатрис спрямовувала блискавки так, щоб вони не нищили, а проводили антидот крізь повітря. Зейн заморожував заражені ділянки, даючи лікам час подіяти. Вайлдфаїр утримувала фронт, не дозволяючи рою знову зімкнутися.

Один за одним стихійники приходили до тями. Червоне світло в їхніх очах тьмяніло. Хтось падав на коліна, хтось просто стояв, не розуміючи, як знову може дихати без болю.

Але рій не зник.

Він завив.

Дріксі різко підняла руку — і кількох уже очищених стихійників скрутило болем. Червоні нитки рвалися назад, намагаючись повернути контроль, довести, що звільнення — лише тимчасове.

— Бачиш? — її голос був холодний, майже задоволений. — Ви лікуєте наслідки. Я — причину.

Нокт зробив крок уперед, і тінь під його ногами розрослася, повзучи до котлів, до самого серця зали.

Тера відчула, як щось ламається. Не в зіллі — у самій тканині бою. Антидот працював, але цього вже було замало. Рій проривався новими шляхами. Це була не просто атака. Це був злам.

І тоді Тера дозволила собі більше не стримуватися.

Вона вивільнила свою справжню сутність — і простір навколо здригнувся від розгулу стихії Хаосу. Багряні стрічки енергії вирвалися назовні, некеровані, розпечені, сплітаючись у живий щит, що пульсував у такт її серцю. Повітря скрутилося в вихори, лінії реальності ламалися, накладаючись одна на одну.

Нокт завмер.

Його темрява, звикла до порядку й прорахунків, розсипалася перед хаотичними потоками. Він не міг передбачити рух, не міг вловити її позицію, не міг доторкнутися до її волі.

Тера діяла холоднокровно. Шар за шаром вона напускала багряне марево, перетворюючи простір між ними на лабіринт із вихорів, крізь який жодна влада Нокта не могла пробитися.

Вона стиснула кулаки.

— Ще не кінець, — сказала Тера, дивлячись просто на Дріксі. — Навіть якщо ти думаєш інакше.

За стінами замку грім злився з криком вітру.

Штурм тривав.

Розділ 30. Штурм: Падіння тіней

Небо над замком більше не мало кольору.

Воно було розірване на шари — попелясті, темно-червоні, майже чорні. Рій зависав над скелями, мов жива хмара, і кожен його рух відлунював у камені. Замок ще тримався, але вже не як фортеця — як живий організм, що б’ється за останній подих, стискаючи зуби від болю.

Беатрис стояла на кам’яній веранді, опершись на парапет. Блискавка в її жилах тремтіла, рвалася назовні, намагаючись зірватися з контролю. Вона відчувала кожен удар по мурах, кожен крик унизу, але найстрашнішим було інше — ритм бою змінювався. Хаос ставав густішим, важчим, майже липким.

— Зуї не відповідає, — кинув Стівен, утримуючи портал, з якого щойно вивели ще двох зцілених стихійників. Його голос зірвався від напруги. — Я не відчуваю її в повітряних потоках. Ніби… її там немає.

Відповідь прийшла не словами.