Глава IX — Трон у центрі бурі (розділи 26-28)

Розділ 26. Повернення Зуї

Дерев’яний міст тихо поскрипував під поривами вітру. Не різко, не скаржачись — радше нагадуючи, що він живий. Цей міст з’єднував Велику Вежу з Природною, протягнутий над темною глибиною озера, де вода завжди здавалася спокійнішою, ніж була насправді. Тут рідко зупинялися надовго. Тут не сперечалися і не приймали рішень. Тут думали — і слухали.

Беатрис стояла посеред мосту, поклавши руки на поручні. Холод дерева просочувався крізь долоні, заспокоював. Внизу вода лежала майже дзеркалом, лише зрідка здригаючись від подиху вітру. Але небо над замком було іншим — живим, рухливим, напруженим. Хмари повільно збиралися в кола, витягувалися спіралями, ніби хтось обережно крутив невидимий механізм, перевіряючи, чи все готове.

— Вітер змінюється, — тихо зауважив Гарольд, з’являючись поруч, майже зливаючись зі світлом ліхтаря. — Так завжди буває перед поверненням когось важливого. Не різко. Спершу — невпевнено. А потім світ сам підлаштовується.

Беатрис не відповіла. Вона відчула це ще раніше — не як магічний імпульс і не як попередження, а як напругу, що оселилася в повітрі. Ніби сам простір чекав. Дошки мосту ледь здригнулися. Ліхтарі вздовж перил хитнулися, і світло в них на мить потьмяніло, мов кліпнули очима.

З боку Хмарного горизонту з’явився рух.

Спершу — лише тінь у тумані, нечітка, майже уявна. Потім — крок. І ще один. Повітря перед цією фігурою згущувалося, слухняно розступалося, ніби визнавало право проходу.

Зуї вийшла на міст так, ніби завжди тут була.

Вона зупинилася на краю, не поспішаючи наближатися. Темно-синій плащ коливався за спиною, на комірі проступали вітряні символи Хмарного Королівства — стерті, але впізнавані. Волосся було розпущене, лише частина зібрана в недбалий хвіст, а чоло прикрашала витончена діадема з плакучого діаманту — одного з найдорожчих каменів у всьому мультивсесвіті. Вітер одразу вплівся в пасма, ніби впізнав господиню. Погляд — гострий, зосереджений, такий, яким дивляться не на друзів і не на ворогів, а на поле майбутньої битви.

За її спиною на міст вийшли інші.

Тера — з уважним, майже науковим поглядом, що швидко зчитував зміни в повітрі.
Вайлдфаїр — з ледь помітним вогняним відблиском у волоссі, напружена, але без ворожості.
Стівен — мовчазний, зібраний, ніби готовий у будь-яку мить рвати простір порталом.
Зейн — спокійний, як завжди, проте напруга в плечах видавала: він теж відчував значення цієї миті.

Зуї обвела їх поглядом і кивнула — коротко, стримано. Не як королева. Не як командир. Як та, що визнає присутність інших, але не потребує схвалення.

Тера, Вайлдфаїр і Стівен зупинилися трохи позаду, інстинктивно. Вони зрозуміли без слів: це не їхня мить. Не їхня розмова. Навіть повітря між двома жінками на мосту здавалося густішим.

Зуї подивилася на Беатрис — довго, уважно. У цьому погляді не було злості, але й тепла теж не було. Лише оцінка. Лише правда.

— Я прийшла не через вас, — сказала вона рівно.

Слова зависли в повітрі.

— Я прийшла через бурю.

Вітер різко посилився, пройшовся мостом хвилею, зсунув хмари ближче одна до одної. Десь далеко, за межами замку, гримнув грім — глухий, низький, справжній. Не загроза. Попередження.

Беатрис зробила крок уперед. Не поспіхом. Не викликом.

— Тоді ти прийшла вчасно, — відповіла вона просто.

Зуї ледь усміхнулася. Це була не посмішка радості й не примирення. Це була посмішка тих, хто вже зробив вибір і не збирається його пояснювати.

— Рій лізе в небо, — сказала вона. — А небо — моя відповідальність. Я надто довго вдавала, що можу відвернутися.

Вона зняла плащ і перекинула його через плече. У ту ж мить повітря навколо вирівнялося, потоки стали чіткішими, рівнішими, ніби її присутність повернула світові правильний ритм. Навіть хмари перестали хаотично рухатися — вони слухали.

Вайлдфаїр схрестила руки й тихо фиркнула.

— Ну що ж… тепер у нас справжня команда.

Стівен видихнув, ніби тільки зараз дозволив собі розслабитися.

— І значно більше шансів вижити.

Зуї зробила ще кілька кроків уперед і стала поруч із Беатрис. Вони дивилися в один бік — на небо над замком, де хмари вже не здавалися просто фоном. Там щось насувалося. І тепер у нього була відповідь.

Вперше за довгий час вони стояли не по різні боки бурі.

Дерев’яний міст перестав скрипіти.
Вітер вщух, ніби задоволений.
А замок, здавалося, знову зітхнув повними грудьми.

Об’єднання почалося не з промов.
І не з клятв.
А з кроку назустріч.

Розділ 27. Штурм: Перше зіткнення

Першим змінився вітер.

Він перестав бути весняним — тим, що приносив із собою запах озера, мокрого каміння і молодої трави зі схилів. Тепер у ньому з’явився металевий присмак, різкий, сухий, наче повітря пам’ятало біль і не встигло його забути. Над замком Об’єднаного Королівства хмари згущувалися, але не так, як перед грозою. Вони рухалися ламано, ривками, ніби хтось смикав небо за невидимі нитки, перевіряючи, наскільки воно витримає.

Беатрис стояла на дерев’яному балконі Природної вежі, поклавши долоню на холодні перила. Вона ще не бачила ворога, не чула криків і не відчувала ударів магії, але в тілі вже оселилося знайоме напруження. Таке саме, як перед першим боєм. Таке саме, як перед втратою.

— Вони тут, — тихо сказав голос поруч.

Гарольд з’явився, як завжди, без звуку. Світла постать, трохи прозора, але напрочуд чітка, ніби саме зараз його присутність була потрібна більше, ніж будь-коли. Він дивився не на небо, а вниз — туди, де біля підніжжя скелі темніли тераси і вузькі підходи до замку.

— Не весь рій одразу, — додав він після паузи. — Вона завжди так робить. Спершу — перевірка. Тиск. Страх. Подивитися, хто зламається першим.

Беатрис кивнула. Внизу, між деревами, кам’яними сходами і залишками старих укріплень, почали спалахувати червоні вогники. Очі. Стихійники. Ті самі, яких не встигли зцілити. Ті, кого ще вчора могли зустріти в коридорах замку або на площі.