Глава XIII — Те, що тримає світло (розділи 24-25)

Розділ 24. Серце замку

Минув тиждень.

Цілих сім днів — без рою, без червоних очей, без спотвореної стихії. Ні атак. Ні знаків. Ні навіть тіней у снах, які зазвичай залишали після себе відчуття липкого неспокою. Замок Об’єднаного Королівства стояв незвично тихо, ніби сам не вірив у це затишшя й боявся злякати його зайвим подихом. Вежі не стогнали від магічного напруження, коридори не тремтіли, портали спали, згорнуті в латентні вузли.

Життя поверталося обережно, крок за кроком. Вартові змінювалися за розкладом, ковалі знову сперечалися через метал, у внутрішньому дворі з’явилися тренування, але навіть сміх лунав тихіше, ніж раніше. Наче всі чекали — не нападу, а підтвердження, що спокій справжній.

Беатрис сиділа у своїй кімнаті на найвищій башті. Тут завжди було інакше. Ніби замок збирав у цій точці всі свої думки. Вікно було прочинене, і тепле весняне повітря повільно гойдалося між кам’яними стінами, торкаючись старих гобеленів і полиць із книгами. Десь далеко за мурами чулося життя — кроки, голоси, дзенькіт металу, крик птаха. Але тут, у серці замку, панував спокій, який більше нагадував паузу, ніж завершення.

Беатрис дивилася на горизонт. На зелені пагорби, що починалися одразу за мурами, на ріку, яка виблискувала між деревами, на небо, чисте й майже зухвало мирне.

— Дивно, — тихо сказала вона, не відводячи погляду. — Коли небезпека зникає… стає страшніше, ніж коли вона поруч.

— Класичний ефект тиші після бурі, — пролунав знайомий голос, легкий і водночас трохи втомлений.

Гарольд сидів на підвіконні, напівпрозорий, як відблиск світла на склі. Він виглядав майже по-людськи — якби не легке сяйво, що огортало його постать і розчиняло межі тіла. Його ноги не торкалися каменю, а спина впиралася в повітря, ніби фізичні закони тут погодилися зробити виняток.

— За сім століть я навчився одного: коли світ мовчить — він або зцілюється, або набирає повітря, — додав він спокійно. — І другий варіант зазвичай небезпечніший.

Беатрис не усміхнулась. Вона опустила погляд на свої руки. Долоні тремтіли ледь помітно. На мить між пальцями пробігла тонка іскра — чиста, біла, рівна. Без червоного відтінку, без чужої домішки.

Вона стиснула пальці, і світло згасло.

— Гарольде… — вона підвела очі. — Дай пораду, що з нею робити.

Він одразу зрозумів, про кого йдеться. Його усмішка зникла, ніби її ніколи й не було.

— Зуї, — промовив він без паузи.

Беатрис кивнула.

— Вона сильніша, ніж ми. Краще контролює стихію. Краще бачить загрози. Іноді мені здається, що вона пішла не від нас… а від болю, який боялася показати. Наче якби залишилась — зламалась би.

Гарольд повільно сповз із підвіконня. Його рухи були плавними, майже людськими. Він пройшов крізь кам’яну стіну — просто, без зусиль, ніби вона була лише тінню. За мить він з’явився поруч із Беатрис, трохи ближче, ніж зазвичай.

— Зуї завжди була схожою на бурю, — сказав він. — Сильна. Горда. І самотня, навіть серед своїх. Такі не тікають від людей. Вони тікають від страху знову втратити себе.

Беатрис стисла губи. Її плечі напружилися.

— А якщо я не знаю, як її повернути? — спитала вона тихо. — Якщо всі слова здаються неправильними?

— Тоді не клич, — відповів він. — Будь світлом. Світло не тягне за руку. Воно просто показує шлях. І цього достатньо для тих, хто справді хоче повернутися.

Він замовк. Уперше за довгий час — без жарту, без легкої іронії, якою зазвичай прикривав серйозні речі. Повітря між ними стало густішим.

— Я не завжди був привидом, — раптом сказав Гарольд.

Беатрис уважно подивилася на нього.

— Я знаю, — відповіла вона.

— Але ти не знаєш, ким я був до замку.

Його голос став глибшим, важчим, ніби з нього зникла луна століть, залишивши лише правду.

— До того, як ці землі стали Об’єднаним Королівством, їх називали Нульовими. Місцем, де сходилися стихії, але не було балансу. Я був лицарем Світла. Не королівським. Не обраним. Просто людиною, яка відмовилась від титулів і вирішила захищати тих, кого ніхто не помічав.

Він зробив крок, і світло навколо нього на мить стало яскравішим, теплішим.

— Я заснував Турнір Стихій не для сили. І не для видовищ. Для честі. Щоб стихійники пам’ятали: рівновага важливіша за перемогу. Що сила без контролю — це шлях до руйнування. Але навіть я… — він зітхнув. — Не зміг урятувати всіх.

Беатрис слухала мовчки. Вона не перебивала, не ставила запитань. Вона відчувала, що ці слова чекали свого часу.

— Я загинув, стримуючи темряву, яка мала стерти ці землі, — продовжив він. — Моє тіло зникло у світлі. А душа… залишилась. Об’єднане Королівство стало моїм домом і моїм покаранням. Я прив’язався до нього сильніше, ніж думав.

Він подивився на неї — прямо, без тіні.

— Я був лицарем Світла, Беатрис. Але, схоже, не все світле — безгрішне. І не кожна жертва була правильною.

Вона повільно видихнула, відчуваючи, як ці слова відгукуються в ній самій.

— Ти залишився, бо хотів спокутувати? — спитала вона.

— Ні, — він ледь усміхнувся. — Я залишився, бо хтось мав зустріти таких, як ти. Щоб вони не повторили моїх помилок. Щоб у них був хтось, хто скаже правду, а не легенду.

За вікном загуркотів далекий грім. Цього разу — чистий. Справжній. Без магічного присмаку, без загрози.

Беатрис підвелася і підійшла до вікна. Вона поклала долоню на холодний камінь і дозволила собі на мить заплющити очі.

— Якщо Зуї повернеться, — сказала вона, — я хочу, щоб це було її рішення. Не обов’язок. Не страх.

— І воно таким буде, — відповів Гарольд. — Бо бурі завжди знаходять дорогу назад до неба. Навіть якщо довго кружляють над морем.

Він відступив у тінь стіни, і його світло повільно розчинилося, ніби замок сам забрав його в себе.

Беатрис залишилася біля вікна.

Замок знову дихав спокоєм.

Але десь далеко, за межами світів і тиші, рій ще пам’ятав.