Глава VII — Царство гулу (розділи 21-23)

21. Дріксі та Нокт

Скеля Вітрів здіймалася над Дикістю, мов поламаний хребет давнього титана. Тут завжди панував рух: пориви вітру свистіли між виступами, суха трава билась одна об одну, видаючи хрипкі звуки, а старі, викривлені дерева рипіли, наче скаржилися на свою віковічну службу. У повітрі танцював пил, змішаний із запахом гарячого каміння та гіркого диму, що завжди з’являвся перед штормами.

Усередині скелі, за вузьким проходом, ховалося логово Дріксі — місце, де повітря здавалося густішим, ніж назовні, а стіни дихали. Вони були вкриті сотнями червоних символів рою. Кожен символ мерехтів власним ритмом, наче тисячі крихітних сердець, синхронізованих і водночас незалежних. Іноді між ними прослизали чорні спалахи — хаотичні, нервові, дивні. Це був її слід, її хаос, частина сили, яку ніхто інший не міг контролювати.

У центрі зали лежав Сувій Природи — древній, але живий. Його світіння було настільки м’яким, що виглядало майже теплим, і здавалося, що ліс сам віддає через нього свої подихи та спогади. Підлога навколо була тріснута, ніби світ намагався втекти від того, що з ним робили.

Дріксі стояла поруч, мов тінь, що ожила. Її рухи були спокійними, але занадто хижацькими для істоти, яка прикидається тихою. Золотисті іскорки в очах світилися так само, як символи на стінах, ніби вона й була джерелом цього пульсу. Навколо неї хилився рій — не оси, а магічні уламки кристалів, гострі й слухняні, що оберталися за кожним рухом її руки.

Позаду метаморфував Нокт. Його тіло розпадалося на тіні й знову збиралось, немов він був не цілком фізичною істотою, а відлунням когось, хто вже давно не належить живим. Коли він упав на коліно, камінь під ним затріщав, немов від холоду.

— Світи тріщать, — прохрипів він, втягуючи гаряче повітря Дикості. — Зараження поширюється швидше, ніж ти передбачала.

Дріксі навіть не повернулась до нього.

— Швидше? — вона посміхнулася ледь помітно. — Чудово.

Нокт здригнувся. Він був тінню, але навіть тіням доводилося боятися.

— Ти… ти бачила, що сталося з пірамідою, — сказав він. — Символ, який з’явився… це помилка. Примітивна, відкрита, необережна. Ми працювали над планом дні, тижні, місяці. Ми будували все так, щоб залишатись у тіні. А тепер вони знають, що за цим стоїш ти. І вони… перемагають. У них антидот. Вони знімають зараження одне за одним.

— Їхні перемоги нічого не значать, — голос Дріксі став холоднішим. — Вони лише затримали процес, але не зупинили його. Вони загальмували мітки, але не стерли їх.

Вона простягла руку до Сувою Природи. Як тільки її пальці торкнулися поверхні, смарагдове сяйво почало темніти, вплітаючись у червоно-чорні прожилки. Візерунок нагадував крило комахи, що б’ється у світлі.

— Цей світ забрав у мене все, — прошепотіла вона так тихо, що Нокт на мить подумав, що це лише вітер. — Забрав мою мрію,ціль, моїх союзників, мої створіння та амбіції . Забрав ті місця, що я збудувала. Стер всі плани, що я продумувала.

Перед її очима промайнув образ — Об’єднане Королівство, Турнір Стихій, звільнення Забороненої трійки, захоплення престолу. А потім — зрада. Крик. Зрада. Зневіра. Боротьба. Зневіра. Жага помсти…ПОМСТИ, ПОМСТИ, ПОМСТИ.

— Тож тепер, — її голос став тихим, майже ласкавим, — цей світ стане моїм вуликом. Вони знову забрали в мене все. Тому тепер я заберу все у відповідь.

Рій навколо неї закрутився в шалену спіраль. Символи на стінах засвітилися сильніше, каміння затріщало, і здавалось, що сама Скеля Вітрів намагається відступити, відійти, втекти від тієї сили.

Нокт схилив голову.

— Що далі, господине?

Дріксі розгорнула Сувій. Повітря навколо ніби замерзло. Навіть вітер, вічний господар цих місць, зупинився — мов боявся заважати.

— Далі, Нокте… — її усмішка була повільною, небезпечною. — Ми змінимо правила гри. Не світи впадуть під натиском хаосу. А порядок. Їхній порядок. Їхнє розуміння сили. Їхня надія.

Вона піднесла сувій вище, і смарагдово-червоне сяйво почало підійматися до стелі, розтікаючись по каменю.

Скеля Вітрів здригнулася. Лише раз. Але цього було достатньо, щоб зрозуміти: почалося щось більше, ніж черговий конфлікт стихійників.

Десь там, у світах, рій уже розправляв крила.

Розділ 22. Тера і серце формули

Коридори замку ще тремтіли від залишків чужих енергій. Камінь під ногами був тепліший, ніж зазвичай, ніби пам’ятав сліди недавніх порталів і боїв, а повітря все ще зберігало запах грому, холоду й перегрітої магії. Коли Сенді з’явилася у тронному залі вдруге за день, навіть світильники над головами здригнулися.

Її силует блимав золотавим світлом часу — нестабільним, рваним, небезпечним. Це було знаком, що вона працює на межі дозволеного, там, де один неправильний крок міг розірвати не лише хід подій, а й саму її присутність у світі.

— Настав момент, — сказала вона тихо.

Та її голос прокотився залом так, ніби лунав одразу в кількох світах.

— Потрібно повернути їх назад.

П’ятеро героїв із майбутнього стояли в півколі. Старша Беатрис — з поглядом, у якому грім давно навчився слухатись. Тера — зріліша, спокійніша, але з хаосом, що тлів під шкірою, мов вугілля. Вайлдфаїр — стримана, небезпечно тиха. Стівен і Зейн — загартовані часом, у кожному русі яких відчувалась точність, вистраждана помилками.

Вони були дзеркалами своїх теперішніх версій. І водночас — їхнім майбутнім тягарем.

Між двома Беатрис ще тремтіла тонка нитка грому, між двома Зейнами — холодна ясність, майже відчутна фізично. Між двома Терами пульсував імпульс хаосу, настільки щільний, що його доводилося свідомо стримувати.

Майбутня Тера зробила крок уперед і посміхнулася теперішній.

— Ти впораєшся, — сказала вона без пафосу. — Головне — перестань бачити формулу як зброю. Вона не для цього.

Теперішня Тера ковтнула. У грудях стислося відчуття, яке вона знала надто добре: страх не перед ворогом, а перед власним нерозумінням.