Глава V —Часові тріщини серед бурі (розділи 14-17)

Розділ 14. Пісок, що шепоче

У тронному залі Об’єднаного Королівства панувала незвична тиша. Полум’я в каміні потріскувало різко, ніби відчувало поспіх, який залітає у замок за кілька секунд до тривоги. Прямо посеред зали повітря зім'ялося хвилею — і Стівен з’явився так раптово, що золотистий килим під його ногами ледь не зсунувся від енергії телепортації.

— Терміново. Піщаний Вимір атаковано, — сказав він коротко, без жодного натяку на свої звичні жарти.

Беатрис підвелася ще до того, як слова повністю відлунили в мармурових стінах.
Вайлдфаїр стояла готовою за мить — полум’я в її очах майже збіглося з відблиском від каміна.
Гітвейх зрушив плечима, піднімаючи свій тяжкий щит.
Зейн вийшов із тіні арки, вже тримаючи крижане лезо, що стишено дзвеніло від перепаду температур.
Тера закрила товстий зошит — сторінка з формулами Маркуса ще не встигла охолонути від чорнила.

— Кого беремо? — спитала Вайлдфаїр.

— Усі, хто може тримати удар, — відповів Стівен. — І всі, хто може рухатися швидко.

Він виставив руку вперед, і в повітрі розкрутився портал — золотавий, всередині якого клубився пісок, що світився зсередини жаром пустелі.

— Усередину.

Піщаний Вимір зустрів їх хвилею гарячого вітру. Повітря над барханами тремтіло, мов на безперервному видиху. Пісок під ногами жив — рухався, здригався, перетікав, не зберігаючи жодної сталої форми.

— Земля тут поводиться не так, — пробурмотів Зейн, зиркаючи на перекошені, вигнуті хвилі барханів. — Немов її щось підштовхує знизу.

На горизонті здіймалися піраміди — стародавні, з золотими символами сонця, що завжди мерехтіли м’яким теплом. Сьогодні одна з них світилася червоно… лячно й неприродно, ніби хтось підсилив її світло кров’ю.

— Там, — Вайлдфаїр підняла руку. — Бачите? Рух.

Вони швидко спустилися з бархана. Пісок сипався з-під ніг так, ніби жив своїм життям. На рівнині стояли двоє стихійників Піщаного Виміру. Очі — рудо-червоні, блискучі. Рухи різкі, уривчасті. Магія підіймалася від їхніх долонь у різних напрямках, викривляючи бархани, немов хтось брався ліпити пустелю заново.

— Рій, — тихо сказала Тера. — І досить глибоке зараження.

Перший стихійник ударив без роздумів: піщаний клин, гострий і швидкий, рвонув у бік Стівена.
Телепортація — і він зник із траєкторії, тоді як вибух піску зрізав половину бархана за ним.

Другий провів долонею по повітрю, і важка хвиля земної енергії прокотилася навпростець.
Зейн виставив бар’єр — крижаний, щільний — але спекотне повітря розплавило його майже одразу. Лезо в його руці змінило форму, ніби теж реагувало на спекавість виміру.

Вайлдфаїр ударила кулаком у землю. Полум’я прокотилося під поверхнею піску, зриваючи надлишкову енергію атак, але не зачіпаючи тіл заражених — лише збиваючи їхні стихії з осі.

— Стій! — крикнула Тера, вириваючи колбу з-за пояса. — Спробую зараз!

Це була одна з перших удосконалених варок Маркуса — стабільніша, ніж попередні.
Вона кинула колбу на пісок.
Скло тріснуло, і білий туман розповзся навколо ніг заражених.

Туман торкнувся їх — легкий, мов перший подих після задухи.

Стихійники завмерли.

Пальці на руках перестали смикатися.
Очі на мить потьмяніли.
Дихання змінилося — коротке, зламане, але людське.

— Можливо… — прошепотіла Тера.

А тоді — рвучкий відкат.
Червоне світло знову спалахнуло в очах.
Вони різко розвернулися й кинулися вглиб барханів, розчиняючись у хвилях піску так швидко, ніби їх засмоктала сама пустеля.

Тера опустила голову, важко вдихнувши.

— Працює… але цього недостатньо. Рій тримається за них дуже міцно.

Стівен глянув у бік пірамід. Сонце над пустелею стояло нерухомо, як намальоване, — навіть воно застигло в очікуванні.

— Це лише перший шар зараження, — сказав він. — Далі буде гірше. І рій точно знає, що ми тут.

У цей момент одна з пірамід спалахнула.
Не золотим.
Кроваво-червоним.
Світло прорізало небо, поклавши на землю довгу тінь.

На її боці повільно проступив символ — гострий, стрілоподібний, немов залишений лезом, що не знає жалю.

Символ оси.

Зейн відступив, лезо в його руці злегка здригнулося.

— Дріксі… — тихо вимовив він. — Вона залишає мітки.

Пустеля пропустила над собою сухий вітер, і серед його тріску здавалося, що пісок повторює ім’я, ковтаючи його зернятами:

Дріксі… Дріксі… Дріксі…

Розділ 15. Грім серед тиші

Повітря Піщаного Виміру ще тремтіло після бою, коли Стівен різко провів рукою, створюючи чисте телепортаційне коло. Лінії світла, що мерехтіли в піску, здригалися, наче їм боліло від недавнього удару магії.

— Всі до мене! Швидко! — голос Стівена котився над барханами, зриваючись на сухий, хриплий звук.

Тера, Вайлдфаїр і Зейн миттєво збилися до центру. За їхніми спинами піщані хвилі все ще ворушилися так, ніби під поверхнею повільно протиралася якась велетенська істота, збурена їхнім втручанням. Над руїнами піраміди тремтів символ — хижий, різкий, червоно-чорний знак оси — і тільки тепер почав згасати, ніби втрачав живлення.

Тера обернулася, задихана, долоні світилися слабким золотистим жаром від антидоту. В її очах ще жеврів страх, але поруч із ним — рішучість.

Стівен торкнувся кристала зв’язку на зап’ясті.
— Фінкс, прийом. Ми тільки що зустріли двох твоїх воїнів… зараження підтверджене.

На іншому кінці почувся ледь чутний шурхіт, потім — важкий видих. Здавалося, навіть пісок навколо них затамував подих, чекаючи на відповідь.

— Я бачив спалах, — голос Фінкса був розбитий, сухий, немов проходив крізь тисячолітній пил. — Пустеля попереджала мене. Кажуть, щось чужорідне ламає ритм її дихання. Ви змогли допомогти?

Тера поглянула на свої пальці. Там ще тремтіли крихітні, майже невидимі іскорки антидоту.