Глава IV — Ціна першого спасіння (розділи 11-13)

Розділ 11. Сліди оси

Зранку замок Об’єднаного Королівства був дивно тихим.
Не тією звичною, величною тишею, що народжується між високих залів і товстих стін, — ні.
Це була тиша натягнутої струни.
Тиша перед грозою, коли навіть вітер притискається до землі, боячись зрушити рівновагу.

Беатрис стояла на балконі тронної зали, спираючись на холодні перила, і вдивлялась у світи перед собою.
Потоки світла — магічні канали, що тримали королівство з’єднаним між вимірами — мерехтіли слабко.
Не плавно, не м’яко, як зазвичай.
Вони сіпались, ніби їх хтось перегриз ізсередини, залишивши тонкі, невидимі тріщини.

Від цього мерехтіння в повітрі постійно дзвеніло.
Легко, майже нечутно, але Беатрис відчувала це лезом по нервам.

Першим прийшов посланець зі Світового Лісу.
Зелені символи на його плащі мерехтіли нерівно, як свічка у вітрі.

— Ваше світло… — голос тремтів, зривався. — Корені чорніють. Сільвані кажуть, що деякі воїни… говорять не своїми голосами.

Він боявся вимовити більше, але в очах було те, що й так усе казало.

За ним вбіг другий — із Портового Міста.
Потім третій — голуб зі Сніжних Альп.
Потім — бурштинові сигнали з Нінджеґо, настільки термінові, що стародавня система передачі працювала без жодної затримки.

В усіх повідомленнях повторювалося одне слово.

Червоні очі.

Беатрис прикрила повідомлення долонею.
Вдихнула.
Але повітря ніби обпекло — холодом, не жаром.

Раптово поруч крізь стіну прослизнув Гарольд.
Його рух був таким легким, що камінь навіть не здригнувся.
Він сів на парапет, як на місце, яке давно належало йому, і подивився вдалину.

— Розлетілись, — тихо сказав він. — Сліди рою. Саме так починалося і тоді…

Беатрис різко повернулась:

— Ти впевнений?

Гарольд сумно всміхнувся — усмішкою людини, яка бачила те, що краще б ніколи не бачити.
Пальці ковзнули по каменю, ніби він торкався спогадів.

— Коли бачиш цю порожнечу в погляді… — він затих, дивлячись на дощ, що починав барабанити по дахах.
— Їхні очі вже не шукають світла. Вони шукають наказ.

Двері в залу урочисто, але швидко відчинилися.
Увійшли Стівен, Вайлдфаїр і Зейн — усе ще струшуючи з себе пісок Арканії. Він липнув до них, як тінь недавнього бою.

— Там те саме, — сказав Зейн, нахмурений. — Двоє заражених утікли. Я… ніколи не бачив, щоб вода рухалась так… неправильно. Вона ламалась.

— Потрібно розділитися, — Вайлдфаїр стиснула кулаки так сильно, що пальці загорілися тонким вогнем. — Якщо План Х поширюється, ми не зможемо втримати всі світи однією командою.

Беатрис оглянула кожного з них.
Мало людей.
Занадто мало.
А світів — безліч.
І кожен із них вже був у тріщинах.

Стівен тихо кивнув:

— Я можу створити систему порталів. Стабільних. Тимчасово. Потрібні напрямки.

Гарольд повільно зліз із парапету і підійшов ближче до Беатрис.
Його присутність принесла легкий холод, як туман перед світанком.

— Пам’ятай одне, — сказав він так, щоб чула лише вона.
— Світло не воює з темрявою. Воно її висвітлює.
— Поки ти бачиш правду… ти вже перемагаєш.

Беатрис стискала амулет на шиї, і в ньому повільно спалахувало електричне світло, ніби відповідаючи на її думки.

Вона підійшла до карти світів — величезної, магічної, що оживала під пальцями.

— Добре, — сказала вона твердо.
— Розділяємось.

Вона провела рукою по повітрю — блискавка розсікла простір і намалювала линії:

Світовий Ліс — Вайлдфаїр.
Портове Місто — Зейн.
Сніжні Альпи — Стівен телепортує команду підтримки.
Нінджеґо — Тера. Її зілля може стати критичним.

Беатрис залишала за собою Об’єднане Королівство — серце, вузол, місце, де рій точно з’явиться першим.

Гарольд стояв позаду неї, схрестивши руки.

— Ти знаєш, що вони прийдуть сюди першими, так?

— Знаю, — відповіла Беатрис без жодного тремтіння.
— І чекатиму.

За вікнами різко спалахнула гроза.
Але не блакитна.

На мить небо освітив червоний відблиск — чужий, хижий, спрямований просто на замок.
Наче чиясь увага впала з висоти.

Гарольд нахилив голову:

— Сліди оси стають стежками. А стежки — дорогами.
— І хтось дуже хоче, щоб ці дороги вели саме до нас.
Герої готувалися розлітатися у світи, кожен — до своєї небезпечної точки.

Беатрис залишилась на самоті.
Тиха.
Рішуча.
Наче гроза, що ще не вдарила — але вже зібрала весь свій заряд.

Розділ 12. Хегрід і вогонь

У збройній залі замку пахло димом, пряними травами й… підгорілою карамеллю. Десь під стелею ліниво розчинявся туман — густий, теплий, з золотавим переливом. Столи були заставлені флаконами, мішечками, чашами, кількома неправильно скрученими сувоями і… одним розплавленим казаном.

Тільки одна людина здатна була перетворити робоче місце на художній хаос.

— Вайлдфаїр, де ти? — Хегрід нахилився над столом так, ніби саме вирішував долю світу. — Я знайшов ідеальний інгредієнт!

Він тріумфально підняв банку — всередині щось потріскувало й сипало червоними іскорками, ніби хтось запхав у скло маленьку блискавку.

— Це не інгредієнт, — сказала Вайлдфаїр тоном людини, яка стояла перед цією сценою не вперше. — Це вибух.

— Вибух теж може бути інгредієнтом! — обурився Хегрід, але банку все ж поставив трохи подалі.

На підвіконні сидів Гітвейх — величезний червоно-золотий дракон-підліток. Його хвіст ковзав кам’яною підлогою, залишаючи теплу смугу. Дракон нервово зиркав у високе аркове вікно, де час від часу спалахували віддалені червоні імпульси. Кожен спалах змушував його крила трохи здригатися.

Вайлдфаїр уперлася руками в стіл.