Глава III — Стихії з червоними очима (розділи 7-10)

Розділ 7. Проблиски Арканії

Портал розчинився над піском, і троє ступили на берег. Арканія розгорнулась перед ними такою, якою її описували легенди: теплий океан переливався бірюзовими спалахами, пальми росли дугою, ніби тягнулися до сонця, а між ними у повітрі зависали дрібні кульки морської магії — крихітні «пляшки мрій», що тремтіли світлом, як живі.

Недалеко бив підводний гейзер. Він щоразу виривався фонтаном блискучої води, яка у повітрі перетворювалася на легкий дощ зі світних крапель. Десь угорі переливались водоспади — вони спадали не вниз, а стінками, що текли по повітрю особливими жолобами з чистої стихійної енергії.

Стежка вела між кам’яними виступами, зарослими м’яким мохом, який світився блакитно. На цьому яскравому, живому тлі щось одразу кидалося в очі: занадто багато поламаного. Деякі пальми були ніби перекручені, а магічний дощ від гейзерів час від часу зависав у повітрі не так, як мав би, — ривками.

Без пояснень і жестів група рухалася вперед.

У місці, де стежка робила різкий поворот, земля була розірвана вибухом. Камені розкидані. Пісок згорів у чорні цятки. На одному з пласких каменів ще тлів слід від водної бойової магії, але форма була спотворена — ніби хтось зламав її в самому процесі творення.

Стівен підвів голову.
— Там.

На мостовій платформі над лагуною стояли шестеро воїнів Арканії. Їхні обладунки з водоростей і коралів мерехтіли, але очі світилися різким червоним. Рухи — уривчасті, неточні. Вода, яку один із них підняв у повітря, нагадувала не хвилю, а розірвану стрічку.

А далі вони просто зірвалися з місця.

Перший нападник злетів зі струменем води під ногами, мов підводна ракета. Стівен телепортувався убік, і струмінь врізався в пісок, підіймаючи вибух бризок та складаної морської солі.

Другий спробував обмотати Вайлдфаїр повітряним вихором. Вона зробила крок назад і вдарила кулак у землю — з піску прорвалося полум’яне кільце. Воно не обпекло ворога, але перервало хибний ритм його магії, змусило відступити на півкроку.

Зейн підскочив на виступ кошлатих коралів, вдарив долонею вниз — і з морських бризок утворилась різка крижана стіна. На сонці вона миттю почала танути, але їй вистачило часу, щоб збити темп атаки двом противникам, які врізалися у неї плечима.

Стівен хапав за зап’ястя одного за одним і переміщував їх у різні частини пляжу: хтось падав у м’який мокрий пісок, хтось — у зарості світного моху.

Вайлдфаїр працювала максимально точними ударами. Її вогонь ковзав по червоних нитках їхньої магії, не торкаючись тіла. Жодного зайвого руху. Лише очищення.

Зейн заморожував хвилі, якими вони намагалися атакувати, перетворюючи їх на прозорі кристали, що падали назад в океан.

За кілька хвилин усе стихло.

Воїни Арканії лежали непритомні. Небо над пляжем було чистим, а магічний дощ із гейзерів знову повернувся до свого природного ритму — лився рівно, м’яко, розсипаючись світними краплями.

Стівен підійшов до платформи й оглянув механічно-ламкі рухи залишкової енергії у повітрі. Там, де б мали бути плавні хвилі магії, залишались уривки, ніби їх хтось неправильно розкроїв.

Зейн обійшов територію, присів біля одного з непритомних воїнів, торкнувся піску — червоні нитки ще не до кінця згасли.

Вайлдфаїр подивилася на лагуну. У воді відбивалися ті самі пульсуючі світлячки-краплі — тільки тепер вони миготіли короткими переривчастими спалахами, немов зламана ілюзія.

Вона підняла голову.
— Повертаємось. Це тільки початок.

Стівен відкрив портал над піском.
Зейн кинув погляд на магічні водоспади, що тепер час від часу збивалися з ритму.

План Х уже торкався Арканії.

Розділ 8. Вогонь і крига

Троє героїв рухались далі Арканією, і навіть для цього барвистого, дивного світу сьогоднішній день був надто тремтливим. Під ногами стискалася тепла коралова земля, що зазвичай тихо дзвеніла в такт океану, але тепер звук був ламкий, ніби його розривали на частини. Повітря пахло солодкими плодами пальм і солоним бризом, але в цих ароматах тепер ховалась нота, схожа на запах паленого металу.

Той самий магічний гейзер, який зазвичай бив рівно, як метроном цього світу, розлітався над ними іскристим дощем. Краплі падали на пісок, лишаючи маленькі плями світла, що затухали через мить. Але сьогодні світло миготіло уривчасто, спалахуючи то яскраво, то майже гаснучи, — ніби хтось невидимими ножами розтинав саму структуру води.

Вайлдфаїр скулила пальці, відчуваючи, як щось проходить під землею хвилею, торкаючись її стоп і повертаючись назад у глибину.

— Тут щось не так, — пробурмотіла вона. Голос прозвучав сухо, без зайвих інтонацій. Вона не озвучувала здогад — вона констатувала те, що світ сам нав’язував їй.

— Це м’яко сказано, — відповів Зейн, оглядаючи сліди, що петляли між коралових виступів. Сліди були свіжі, ніби щось пробігло зовсім недавно. Піщинки ще не встигли осісти.

Стівен ішов трохи позаду, але саме він раптом підняв голову першим. Простір ледь чутно тремтів — так, що це могли помітити лише ті, хто довго жив з магією.

Вони зробили ще кілька кроків — і почули крик.

Короткий. Зірваний. Наче з горла вирвався звук, який навіть не встиг стати криком. Не відчайдушний — радше різкий, обірваний, як удар по струні, що ось-ось лусне.

Троє миттєво кинулись уперед.

Їхні кроки розсікали пісок, здіймаючи хмари дрібних блискучих крупинок. Повітря стискалося довкола, пальми хиталися, ніби теж реагували на цей крик. За поворотом стежки картина відкрилась чітко, так, ніби Арканія сама відсунулась у бік, щоб показати правду без жодних прикрас.

Двоє стихійників Арканії — молоді, ще без особливих відзнак, у легких водних обладунках, які переливалися блакитно-зеленими барвами — стояли посеред піщаної рівнини. Очі їх світилися різким червоним блиском. Не природним. Не арканійським. Червоний був чужим цьому світу, як застереження, яке хтось намагався сховати, але не зміг.