Глава II — Те, що повзе з зелені (розділи 4-6)

Розділ 4. Перші ознаки

Світовий Ліс завжди був місцем тиші. Але ця тиша не була відсутністю звуку — ні. Вона була живою. Дихала, повзала між корінням, підіймалася до верхівок гігантських дерев, торкалася крон, ніби перевіряючи їхній стан. Вона нагадувала тихе серцебиття світу: рівне, тепле, давнє.

Саме тому ліс відчував будь-яку зміну раніше, ніж істоти, що жили в ньому.

Цього ранку зміна прийшла до нього як тріщина по старому каменю — не гучна, але невблаганна.

Двоє сільвані-стражів, Айлор і Лоріл, патрулювали північну межу гаю. Тут дерева росли щільніше, а повітря завжди здавалося трохи густішим, ніби воно не зовсім належало світу смертних. Плетиво магії було настільки природним, що його важко було відрізнити від простого ранкового туману.

Айлор любив цей маршрут. Він завжди казав, що саме тут найкраще відчуває дихання Лісу.

Та сьогодні його щось насторожило.

Дерево, до якого він торкнувся долонею, відгукнулося дивно — не м’яким зеленим поштовхом, не спокоєм, а коротким, уривчастим трепетом. Наче щось злякано стиснуло свої корені.

— Чуєш це? — тихо спитав він.

Лоріл стояв попереду, але не рухався. Його спина була незвично нерухома, а голова трохи нахилена, як у того, хто чує щось дуже далеке.

— Лоріл? — повторив Айлор, підходячи ближче.

І тоді той обернувся.

Обернувся повільно, занадто повільно, аж стало не по собі.

Очі.
Очі не світилося зеленим.
Не м’яким золотим.
Не природною магією.

Вони палали багряним, холодним, немов кристал, що ввібрав у себе вогонь і заморозив його.

Айлор відступив.

— Ти… що з тобою? — голос сам перейшов на шепіт.

Лоріл відкрив рота, але сказані слова звучали так, ніби їх вимовляв інший, чужий, бездушний голос:

— Ціль буде усунено.

Айлор здригнувся.

— Лоріл, це я! Я ж поруч! Гей, ти мене чуєш?

Але його товариш зробив різкий, ривковий рух. Неначе тіло на мить вимкнулося, потім знову ввімкнулось. Він вихопив кинджал — і ударив. Прямо, швидко, як блискавка, відточено, хоча Лоріл ніколи не бив зі стільки складною траєкторією.

Айлор ледве встиг відскочити. Лезо вдарило в стовбур, і дерево завило — не голосом, але магією, яку можна було відчути шкірою.

— Зупинись! — закричав Айлор, піднімаючи обидві руки, щоб показати, що не збирається битися. — Лоріл, прошу!

Але той, здається, навіть не бачив його.

— Ціль… буде усунено…

Голосу не вистачало інтонацій, а очі горіли, мов дві багряні світанки.

І тут, з-за кущів, почувся тріск гілок. Ще двоє сільвані вибігли на стежку — і Айлор з полегшенням хотів покликати їх, коли…

…побачив їхні очі.

Такі самі.

Такі самі неживі.

Три пари багряних зіниць водночас повільно обернулися до нього, і в повітрі навколо дерева щось змінилося. Тиша стала густішою, оксамитовою, тяжкою. Наче світ затримав подих.

— Ні… — прошепотів Айлор, і цього разу вже не для них. — Ліс… хтось торкнувся Лісу…

Коріння під землею затремтіло.
Гілля вгорі захруснуло непомітним вуху звуком — але лісові не потрібні вуха.
Він відчував.

Усі троє стражів одночасно рушили вперед.

Айлор підняв руки, формуючи захисний спалах, але зробив це надто пізно —

та в останню мить дерево, до якого він торкався, розправило кору і виставило корінну петлю, захищаючи його.

Троє одержимих відскочили назад, зісковзнувши по мокрому мохові.

Ліс сам відреагував.

Але він був переляканий.

Уперше за довгі століття.

І над кронами пролунав звук, якого люди не чули — проте дерев’яні серця чули добре: тріснув невидимий сітчастий шар, що захищав священне ядро Лісу.

Прорвався чужий вплив.

План Х прокинувся.

-----

У цей самий час, далеко від гаю, Замок Об’єднаного Королівства прокидався від весняного ранку.

Світло падало на підвіконня головної зали, де Беатрис стояла над звітом стражі. Вона тримала перо, але так і не писала — щось у повітрі турбувало її.

Гарольд, улюблений привид замку, зависав поряд, спираючись ліктями на невидимий бар’єр, ніби на спинку стільця.

— Не такий уже й спокійний ранок, як ти хотіла, — промовив він тихо, але з притаманним йому іронічним теплом.

Беатрис зітхнула.

— У мене сьогодні мала бути перевірка посівів у долині. Один раз у житті хотілось би зробити те, що записала у план…

— Доля, дитя грози, — Гарольд посміхнувся, — завжди любила плювати на папери.

Беатрис роздратовано зиркнула на нього, але привид лише знизав плечима.

І саме тоді двері в залу розчахнулися. Посланець, молодий сторож із землею на плащі, влетів всередину, мало не перечепившись.

— Ваша… величносте… — задихано почав він. — Зі Світового Лісу… прийшло термінове повідомлення… Рада Сільвані просить негайного втручання!

Беатрис миттєво вирівнялась.

— Давайте сюди.

Посланець передав пергамент, руки тремтіли.

Беатрис розгорнула листа. Писане було квапливо, чорнило розтікалося від вологості.

“Стражі поводяться неприродно.
Кілька воїнів напали один на одного.
Очі — багряні.
Світовий Ліс у тривозі.
Просимо негайної допомоги.”

Підпис: Рада Сільвані.

У залі на кілька секунд запала тиша, така глибока, що було чути власне серцебиття.

Гарольд нахилився ближче, ковзаючи повітрям.

— Почалося…

Беатрис відчула, як щось холодне, невидиме сповзло вздовж її хребта.

— Покличте Теру. І Стівена. — Вона замислилась. — Зейн теж має знати. Негайно.

Посланець кивнув і зник за дверима.

Гарольд перехрестив руки на грудях, злегка нахиляючи голову.

— Є речі, які краще не будити.

— І все ж їх хтось будить, — сказала Беатрис рівно.

Гарольд повільно поплив навколо неї півколом, наче хотів щось сказати, але передумав. Він зупинився біля вікна, крізь яке видно було далекі обрії.