Глава I — Коли павутина здригнулася (пролог + розділи 1-3)

Об’єднане Королівство: Жала Минулого

Пролог

(події відбуваються у той самий момент, коли герої боролися у Перському Заливі — фінал третьої книги)

Небо розривалося блискавками, немов розгніваний звір намагався вирватися з власної шкіри. Кожен спалах освітлював безкраю темряву, роблячи її ще глухішою й глибшою. Море під цими сліпучими розрядами скидалося не на воду — а на живу істоту, що билася в агонії. Воно здіймало хвилі, ревіло, накочувалось на скелі так, ніби прагнуло втекти звідси раз і назавжди.

Повітря висіло важким туманом, просоченим стародавньою магією, гнівом і дикими криками стихій. Кольори світла миготіли, змішувалися й розліталися в повітрі — срібло билося з багрянцем, електрика народжувала короткі смерчі, що зникали, ледь торкнувшись мокрого каміння.

Але за цим валом світла та хаосу, у тіні зруйнованого маяка, стояла тиша. Мертва, холодна, протиприродна — настільки чужа тому, що відбувалося довкола, що здавалося, ніби сама реальність боялася ступити сюди.

Дві постаті завмерли біля потрісканої стіни. Їх майже поглинула темрява — видно було лише обриси: одна — струнка, із крилами, що тремтіли під ударами дощу; друга — висока, закутана у чорний плащ, який неначе ковтав і пив будь-яке світло.

— Ще трохи, — прошепотів він. Його голос був холодним і точним, мов лезо, яке давно знає, кого й навіщо має різати.

— Знаю, — відповіла вона. Пальці Дріксі ковзнули по повітрю, залишаючи ледь помітні світлі лінії — сліди її магії. — Хай вони думають, що це кінець. Хай святкують свою перемогу.

У той самий момент обрій спалахнув. Тріада Джерел явила себе над Перським Заливом — три світлові піларі прорізали бурю, розриваючи небо. Простір здригнувся. Вітер стих. Крики вдалині обірвалися.

Фінал битви настав.

— Зараз, — мовив Нокт, обертаючись до неї. Темрява в його очах загусла, набираючи відтінку глибокої морської безодні. — Візьми його. І зникни.

Дріксі лише кивнула. Її крила, здавалося, на мить ожили — розкрилися й затремтіли, немов відчуваючи давно омріяне полювання. З них зірвався рій — сотні маленьких ос, кожна з яких світилася власним іскристим відблиском. Вони піднялися, злилися з дощем і розчинилися у спалахах Тріади.

Одна з них, найменша, найшвидша, блискавично промчала над уламками трону стихій. І саме в ту мить, коли світло Тріади стало осліплюючим — коли навіть час, здавалося, завмер разом із усіма… сувій природи зник.

Коли рев блискавок нарешті стих, а світло згасло, Дріксі вже стояла перед Ноктом. У її руках — стародавній сувій, перев’язаний зеленим шнуром. З нього здіймався білий туман, який тонко світився у темряві — не світлом, а чимось давнішим, первіснішим.

На вустах Дріксі вперше з’явилася щира усмішка.

— Ми повернули своє.

— Ми лише відчинили двері, — холодно сказав Нокт. — Те, що буде далі, вирішує не він… а час.

Дощ раптово обірвався. Вітер змінив напрям. Море притихло, наче в очікуванні.

Світло Тріади на горизонті згасло — остаточно.

Нокт підняв голову й подивився у темряву далечіні, де ще блимали останні розряди переможеної битви.

— Вони ніколи не дізнаються, — прошепотів він.

— Дізнаються, — м'яко відповіла Дріксі. — Але коли це станеться… буде вже пізно.

Вона підняла сувій до неба. Туман навколо нього закрутився і освітив її обличчя — і на мить її очі стали темно-багряними, як кров, змішана з ніччю.

Дріксі усміхнулася ширше.

— Світ навіть не помітив, як його історію переписали.

Рій знову піднявся — цього разу більший, сильніший. Він закрутився, утворюючи вихор, що ковтнув обох фігур. Хрипке дзижчання змішалося з останнім подихом бурі.

За кілька секунд усе стихло.

На тому місці, де стояли зрадники, не лишилося нічого — лише тонка нитка медового запаху, змішаного з попелом. Наче ніч сама видихнула їхнє ім’я й приховала.

Далеко у майбутньому, коли світ спатиме у власній вірі в спокій, ця ніч прокинеться знову. І її жало знайде кожного, хто забув…

…що зло ніколи не спить.

Розділ 1. Весняна тиша

Квітень прийшов у замок Об’єднаного Королівства м’яко й неквапно — так, ніби весна не поспішала займати своє місце, а чемно чекала, доки стіни давнього замку приймуть зміну пори року.
На терасах остаточно розтанув сніг, залишивши по собі тонкі сріблясті смужки вологи, що збігали вздовж каменю, утворюючи маленькі струмочки, які збиралися між плитами. Подекуди ще лежали дрібні білі острівці — не сніг, а радше його згадка, що вперто не хотіла зникати.

З вікон башт відкривалася тиха, майже чарівна картина. Галявини довкола замку прорізувала соковита зелень — молода, ніжна, така, що хочеться торкнутись долонею. Уздовж берегів озера здіймалась легка пара — перший теплий подих весни змішувався з холодною водою, створюючи м’яку серпанкову плівку, яка повільно розповзалася між очеретами.

У найвищій башті, де бурі завжди били першими і де повітря завжди пахло грозою, сиділа Беатрис.

Її кімната була тією самою, що й завжди: висока, з округлими стінами, наповнена запахом старих книг, свіжої деревини і тихим гулом стихії, який постійно жив поряд із нею. На столі перед нею лежала розкрита книга про структуру блискавок у стародавніх світах — товста, запилена, з пожовклими сторінками, що виглядали так, ніби їм сотні років.
Поруч — чашка гарячого чаю з ароматом м’яти й меду, з якої здіймалися легкі клубки пари. Вони танули в повітрі, підсвічені м’яким світлом кришталевої лампи.

За вікном ішов дощ. Той тихий весняний дощ, що ніби не падає, а вуаллю спускається з неба. Його ритм був рівномірним, м’яким — він не відбирав увагу, а лише створював фон. Десь далеко час від часу лунав грім. Не різкий і не лякаючий — більше схожий на відлуння її власної сили, на знайоме тепло, що відгукувалося всередині.