ЕПІЛОГ — Той, хто був у світлі

ЕПІЛОГ. Той, хто був у світлі

Вечір опустився на Об’єднане Королівство повільно, немов не хотів заважати спокою, який нарешті повернувся в стіни замку. Пурпурні відблиски заходу згасли за обрієм, а ніч огорнула світ м’якою синявою, у якій тепер не було страху — тільки тиша після довгих днів боротьби.

Замок дихав рівно й спокійно.
Коридори, які звикли до криків, бігу й гуркоту магії, тепер були залиті м’яким світлом ліхтарів. Сніг за вікнами падав неквапливо, просочуючись у кожну шпарину світлом місяця.

Високо у вежі, де завжди панувала тиша та запах старих книг, Беатрис сиділа за великим дубовим столом. Перед нею стояла чашка чаю — настільки гарячого, що пара ще довго не зникала. Поруч лежала розкрита книга, сторінки якої іноді ледь тремтіли від легкого протягу.

Все було спокійно.
Надто спокійно.

Беатрис занурилась у читання, коли раптом — клац.

Тихий, майже нечутний звук. Наче перо хтось ледь-ледь пересунув по дереву.
Вона завмерла, підняла голову.

— Хегріде?.. — прошепотіла вона, хоч розуміла: це не його хода, не його руки, не його манера.

Тиша відповіла їй.

Вона хотіла повернутись до книги, переконати себе, що це просто звук від старих меблів, коли пролунав інший звук — м’який шелест, ніби хтось пройшов позаду неї, торкнувшись тканини.

Беатрис різко обернулась.
Порожньо.

Темрява поглибилась. Сніг за вікном здавався тихішим, якби сам слухав.

І тоді…
Кроки.

Повільні.
Глухі.
Важкі.

Десь над головою.
На старому горищі, якого ніхто не відвідував уже багато років.

Її обличчя зблідло.
Не від страху — від знання, що такі звуки ніколи не бувають випадковими.

Вона підняла руку. Блакитна блискавка м’яко загорілася на долоні, освітивши кімнату холодним світлом. Сила слухалась її, та все одно щось стискало груди.

Беатрис ступила до гвинтових сходів.
Кожен крок лунав надто голосно, мовби замок сам затамував подих.

Вона дійшла до дверей горища.
Доторкнулася до ручки.

Двері заскрипіли, наче попереджаючи її. Холод ударив в обличчя — різкий, неприродний.

Беатрис вдихнула.
Підняла долоню з блискавкою.
Поштовхом розчинила двері.

І завмерла.

Повітря застигло.
Серце пропустило удар.
Її очі розширилися, в них з’явився не просто страх — там змішались шок, захват і повна невіра.

Бо перед нею стояв він.

Той, кого не могло бути.
Той, хто зник у світлі.
Той, хто не мав повернутися.

Він дивився на неї так, ніби час між ними не минув зовсім.

                                                             КІНЕЦЬ АРКИ 4