Глава IX — В’язниця хаосу й розкол стихій (розділи 28-30)

Розділ 28. В’язниця хаосу

Темрява й крига спліталися у велетенському куполі, наче сама фортеця Клауса була сотворена зі страхів і холоду. Стіні здіймалися у висоту так високо, що зливалися з темним небом, а всередині панувала мертва тиша, подібна до затриманого подиху перед катастрофою. Кожен звук відбивався холодним лунким відгомоном, і здавалося, що сама фортеця чекала… чогось.

Тера сиділа посеред центральної зали на крижаному п’єдесталі — будівлі, що нагадувала в’язницю для богів. Ланцюги, створені з льоду й висіченої магії, обвивали її руки, ноги й тулуб, ніби перепліталися з її власним тілом, вростаючи в нього. Її хаос — багряний вир червоної енергії — не просто світився: він пульсував, жив, метався всередині, ніби намагаючись вирватися з клітки. Але магічні печатки, вирізьблені Клаусом на кожному ланцюгу, мовчки ковтали силу, не дозволяючи енергії досягти піку.

Повітря біля Тери пахло паленим металом. Здавалося, сама стихія хаосу горіла навіть без вогню. Але на обличчі дівчини не було страху — лише лють, гнів і непохитна рішучість вирватися.

З-за тіней пролунав сухий скрип, ніби хтось смикнув стару іржаву завісу.

Клаус.

Він вийшов у світло крижаних кристалів, які світилися із усіх боків зали. Його тіло було напівпрозорим, ще не до кінця сформованим, але силует вже став майже людським. Риси обличчя виразніші, очі блищали темним холодом, посмішка — спотвореною впевненістю в власній близькій перемозі.

— Погляньте на цю маленьку бурю, — протягнув він, сходячи сходами на підвищення перед п’єдесталом. — Моя найцінніша знахідка. Джерело хаосу, яке нарешті поверне мені тіло, що я втратив.

Тера підняла голову. Червоне світло її стихії ковзало по обличчю, відбиваючись у великих очах.

— Ти ніколи… не отримаєш того, чого хочеш, — вирвала вона крізь зуби, і з її голосу спалахнула кромка енергії. Багряний імпульс злетів угору, відштовхнувши кількох спектралів, які стояли поблизу.

— О, як емоційно, — тон Клауса був майже грайливим, але в очах його палахкотіла холодна лють. — Мені вже набридло слухати твої крики та погрози. Твій хаос — не більше ніж інструмент. Ти — жива батарея, яка дозволить мені повернутись до світу і стати тим, ким я повинен бути.

Він простягнув руку, торкнувся одного з ланцюгів — і той загорівся синім полум’ям. У відповідь з Тери вирвався болісний стогін: печатки посилили вплив.

— Досить… — прошипіла вона, напружуючи все тіло.

— Це лише початок, — прошепотів Клаус, нахилившись ближче. — А тепер мовчи. Ритуал скоро почнеться… і ти зіграєш у ньому головну роль.

На іншому боці Сніжних Альп, далеко за мурами фортеці, вітер ніс із собою крижану крупу й зламані уламки замерзлого каменю. Герої наближалися до замку, рухаючись між загострених виступів льоду, що стирчали з землі, наче ребра гігантського чудовиська.

Вайлдфаїр пригнулася, тримаючи долонею голову Хітвейха, який важко дихав, обережно пересуваючись по слизьких схилах. Його крила час від часу розгойдували повітря теплими потоками — це допомагало розтопити кригу під ногами команди.

— Ми майже біля входу, — Беатрис зосередила на долонях блискавки, але тримала їх під контролем, щоб не видати себе зайвим шумом. — Спектрали вже рухаються. Клаус відчув нас… або ритуал набирає силу.

— Та хай відчуває, — пробурмотіла Вайлдфаїр, стискаючи палаючий меч. — Все одно зараз буде такий шум, що навіть мертві прокинуться.

Зейн стояв попереду, повільно ковзаючи по крижаній поверхні. Його сюрикени літали над землею, створюючи маленькі льодові сенсори, що аналізували шлях.

— Я знайшов прохід, — озвався він. — З північно-східного боку є другий вхід. Якщо ми спустимося туди — уникнемо більшості пасток.

— Я можу відвернути кількох спектралів, — додав Стівен, зосередившись. Його пальці світилися золотавим арканічним сяйвом. — Арканія цього разу просить, щоб я не робив дурниць. Але… хто я такий, щоб її слухати? — він усміхнувся сам до себе і створив телепорт, який з’явився прямо перед одним із патрулів.

Патрульний спектрал завив і помчав у хибному напрямку.

— Геніально, — тихо мовила Беатрис. — Але не роби цього багато разів. Якщо вони зрозуміють шаблон, усе пропало.

Команда просувалася все глибше і глибше, поки перед ними не виросли величезні крижані ворота. Вони були завбільшки з будинок, чорніли холодним блиском, а магічні руни переливалися синьо-білим світлом.

— Ох ти ж… — пробурмотіла Вайлдфаїр. — Досить велике місце, щоб нас усіх з’їсти заживо.

Хітвейх видихнув теплий потік, який розтопив частину льоду на воротах. Але навіть він не міг прорвати магічний захист.

— Якщо ми хочемо пробратися — треба діяти тихо, — сказала Беатрис. — Вежі фортеці повернуті саме сюди. Якщо Клаус нас побачить…

— Він і так нас чекає, — перебила її Вайлдфаїр. — У нього Тера. Він знає, що ми прийдемо. Саме це йому потрібно: щоб ми посилили ритуал.

Слова зависли в повітрі.

Страх? Так.

Але ніхто не зупинився.

У глибині фортеці енергія змінилася. Темні коридори, які ще хвилину тому були безмовними, почали наповнюватися рухом. Спершу це був шепіт — тихий, холодний, ледь відчутний. Потім цей шепіт перетворився на сотні голосів, які зливалися у древнє закляття.

Зі стін виходили спектрали — примарні постаті зі спотвореними силуетами, що нагадували залишки душ, які давно втратили тіло. Вони формували коло навколо п’єдесталу, де була Тера. Земля під нею засвітилася різьбленими символами.

Клаус стояв у центрі кола. Його руки підняті догори, пальці спліталися у складні рухи. Магія розтікалася по повітрю, створюючи відчуття, ніби сама реальність стискається до одного центру.

Багряний хаос Тери відповідав цим рухам, і кожен імпульс, який вона випускала, проходив через систему печаток, живлячи ритуал.

— Ні… — прошепотіла вона, борючись з енергією, яка намагалася висмоктати її сили. — Я… не дам тобі…