Глава VIII — Серце прокляття (розділи 25-27)

Розділ 25. Полонена

Тіні Сніжних Альп оповили героїв холодом і тишею. Повітря було настільки густим від крижаної вологості, що кожен подих різав легені, немов тонке лезо. Ліхтарики в руках тремтіли від морозного подиху, а світло тьмяно розтікалося по стінах, відбиваючись від інею, який вкривав навіть найменші виступи скель.

Кожен їхній крок по крихкому льоду лунав, наче грім у безмежній порожнечі. Десь далеко чути було химерне дзижчання — низьке, пульсуюче, мов саме серце гори билося у темряві.

Беатрис йшла попереду, її очі світилися холодним електричним блиском, освітлюючи шлях. Вона відчувала, як щось змінюється у повітрі — невидимі потоки енергії перехрещувалися, спліталися, немов готували сцену для чогось великого.

— Тут щось не так… — прошепотіла Тера, її голос злегка тремтів, хоча не від холоду. — Я це відчуваю.

Вона зупинилася, поклала долоню на крижану стіну. Під пальцями пробігла вібрація — не природна, не стихійна, а викривлена. Відлуння хаосу.

— Не подобається мені це місце, — пробурмотів Зейн, стискаючи руків’я своїх сюрікенів. — Надто тихо. Навіть для мертвого тунелю.

Стівен лише знизав плечима, але в його очах мигнув неспокій.
— Тиша — це теж звук, якщо знати, що слухати, — пробурмотів він, спостерігаючи за темрявою попереду.

І тоді — ледь помітний спалах. Темрява наче ворухнулася, і на виступі скелі перед ними, серед крижаних відблисків, постав Клаус. Його тінь розтанула з повітря, а усмішка — та сама, самовпевнена й водночас дивно юнацька — засвітилася під білим відблиском.

— О, привіт, мої маленькі герої, — промовив він, спускаючись кількома легкими кроками вниз. Його голос лунав із дивним відлунням, наче саме повітря підспівувало. — Як мило, що ви прийшли самі… майже даремно.

Він розвів руки, і з темряви, немов тіні з іншого виміру, виринули силуети — спектрали. Прозорі, вигнуті фігури, що коливалися, ніби дим у морозному повітрі. Їхні очі світилися мертвим світлом, а рухи — плавні, точні, зловісно синхронні.

Беатрис відразу відчула, як навколо них сплітається магічне коло.
— Це пастка! — вигукнула вона, формуючи електричний бар’єр.

— Нарешті, — Клаус розтягнув слова, немов смакуючи. — Ви ж розумієте, що я чекав цього моменту.

Вистріливши командою, герої спробували атакувати. Зейн метнув перший сюрікен, Стівен — вибуховий амулет, а Вайлдфаїр, мов буря, кинулася вперед, утворюючи стіну вогню. Але Клаус лише розсміявся. Він рухався блискавично — ніби час навколо нього тягнувся повільніше. Кожен рух його рук залишав у повітрі слід із сяйва — то світло, то тінь.

Він не просто ухилявся — він грався.
Його очі блищали божевільним азартом, і кожен спалах магії здавався частиною якогось виступу.

— Хіба не прекрасно? — вигукнув він. — Світло, тінь, вогонь, лід — усе змішалося! Це — справжній хаос!

— Ми не для вистави тут! — крикнула Вайлдфаїр, і вогняний вибух розсік повітря.

Але в ту ж мить щось холодне, густе, немов рідкий дим, торкнулося Тери. Вона обернулася — і побачила, як один із спектралів, темніший за решту, стоїть за нею. Його обличчя змінювалося, поки не набуло знайомих рис.

— Ти… — її голос урвався. — Ти був із нами.

— І залишаюся, — відповів він холодно, а тоді — стрибок. Його темна енергія, як змії, обвили її тіло. Хвилі хаосу підняли Теру в повітря, її очі спалахнули червоним, а потім згасли.

— Тера! — закричала Вайлдфаїр, але її стримала Беатрис.

— Не поспішай! — наказала вона, створюючи блискавичний щит. — Він хоче, щоб ми втратили контроль.

Клаус підняв руку, і всі спектрали завмерли. На його обличчі грала усмішка.
— О, як зворушливо. Дружба, жертви, героїзм... — він зробив паузу, нахиливши голову. — Але все це — ілюзія. Ви думаєте, що керуєте своїми силами. Насправді ваш хаос просто чекає, коли я його визволю.

— Ти не отримаєш її, — прохрипіла Беатрис, блискавки пробігли по її руках.

— Не я, — Клаус відповів спокійно. — Світ. А я лише його голос.

Сніг упав із верхніх карнизів, тунель загуркотів. Усе навколо задрижало, наче гора відповіла на його слова.

Герої кинулися вперед — Зейн кинув сюрікени в темряву, Стівен розкинув пастки, Вайлдфаїр вибухнула полум’ям. Гул бою розійшовся під крижаними склепіннями, відбиваючись від стін, множачись у відлунні.

Тера, захоплена магічними ланцюгами, відчувала, як її сила поступово стискається всередині. Вона намагалася вирватися, але хаос зрадницьки не слухався — кожна спроба лише підсилювала пута.

«Я не можу... ні, я повинна!» — пролунав її внутрішній крик. Але ланцюги лише стискалися сильніше.

Клаус спостерігав, не зводячи з неї погляду.
— Ти особлива, — прошепотів він. — У тобі — джерело справжнього хаосу. І коли воно вибухне… жодна гора не встоїть.

Беатрис зробила крок уперед. Її очі світилися, гроза навколо почала клекотіти.
— Не так швидко, — сказала вона тихо, але кожне слово звучало як удар грому. — Ти ще не знаєш, з ким маєш справу.

Клаус зупинився, і в його погляді на мить промайнуло щось схоже на цікавість.
— Хм… цікаво, — він хвацько нахилив голову. — Чи це жарт? Може. А може — доля.

Навколо все завмерло. Сніг у повітрі перестав падати, світло завмерло на місці, навіть подих вітру стих. І в цій абсолютній тиші пролунав вибух — Вайлдфаїр клацнула пальцями, і Хітвейх вирвався з неї, розсікаючи темряву вогняним вихором.

Полум’я обпалило простір, танучи лід, освітлюючи кожен камінь. Але Клаус не боявся — він сміявся. Його сміх лунав, як тріск льоду, і з кожною миттю ставав гучнішим.

— Добре, добрий початок, — сказав він, коли полум’я згасло, і на мить їхні погляди зустрілися. — Але тепер гра стає серйозною. І, як на іронію, все тільки починається.

Спектрали, мов за командою, відступили. Дим і темрява поглинули їх, і в наступну мить вони разом із Клаусом зникли. Лише крижаний пил повис у повітрі, а серед нього — залишений слід ланцюгів, що ще кілька секунд пульсував червоним.