Глава VII — Армія без тілесності (розділи 22-24)

Розділ 22 — Армія без тілесності

Мить після того, як Клаус розсміявся, тронний зал вибухнув світлом. Хаос і крига зіштовхнулися у сліпучому спалаху, від якого здригнулася сама гора. Герої ледве встигли відскочити, коли хвиля енергії змела все на своєму шляху — колони розлетілися, як скло, крижаний трон розчинився у блискітках, а повітря наповнилося гулом, схожим на тисячу віддалених голосів.

Беатрис закрила обличчя рукою, блискавка затріщала в її долоні, утворюючи навколо команди електричний купол. Тера розчинила у повітрі частину хаосу, щоб утримати стіну холоду, який грозив заморозити їх живцем.

— Виходимо! — крикнула вона, перекрикуючи вітер.

Герої рвонули вниз схилом, залишаючи позаду руїни крижаного палацу. Хуртовина здибала сніг, немов намагалась затерти сам факт їхньої присутності. Гірські хребти гули, як порожні дзвони, коли магічна енергія Клауса розтікалася ущелинами, пробуджуючи те, що спало під кригою сотні років.

Коли вони озирнулися, то побачили, що з уламків і снігу здіймаються постаті — прозорі, безликі, напівсвітлі. Вони спершу хиталися, як тіні від вогню, але з кожним ударом вітру ставали чіткішими.

Сніжні Альпи тремтіли від відлуння чужих кроків. Герої, ще запорошені після бою, кидалися вбік, ухиляючись від спектральних ударів. Примарні істоти розривали повітря холодними клинками, що не торкалися землі, але залишали на снігу темні шрами.

— Швидше! — вигукнула Беатрис, прикриваючи друзів розрядом блискавки, яка освітила білу імлу.

Її удари розривали повітря, освітлюючи уламки криги, що злітали довкола, мов уламки скла. Тера кинула вперед хвилю хаосу, і простір перед нею спотворився, наче хвиля тепла у морозі. Примари зникли, немов розчинилися в іншій реальності.

— Якщо ми продовжимо рухатися хаотично, нас відріжуть, — сухо промовив Зейн, кидаючи крижані сюрикени з математичною точністю. — Пропоную триматися вище схилу. Там менший ризик засідки.

Він ішов останнім, контролюючи темп групи. Його погляд постійно ковзав по горизонту, шукаючи найменші тіні, що могли би видати противника. Кожен подих перетворювався на пару, що зникала в повітрі. Мороз був настільки лютий, що здавалось — навіть думки замерзають у голові.

Врешті команда вирвалася на засніжений виступ і сховалася за гребенем. Там, під прикриттям скель, вони й побачили те, що змусило завмерти навіть Вайлдфаїр.

Унизу, на рівнині, простягалася армія — тисячі спектралів. Їхні тіла мигтіли, то зникаючи, то повертаючись, наче дим у морозному повітрі. Вони шикувалися у ряди, кожен рух був чітким, але нереальним, ніби сама смерть навчила їх дисципліни.

Біля кожного воїна виблискував крижаний уламок — ядро, у якому пульсував слабкий блакитний вогонь. Це було їхнім серцем, або тим, що від нього залишилось.

Вітер ніс у собі гул тисяч безтілесних голосів. Вони шепотіли, нашіптували, іноді крикливо розривали тишу фразами, які ніхто не міг зрозуміти. Повітря навколо дрижало — від холоду чи страху, сказати було важко.

У центрі, на льодовій платформі, стояв Клаус. Його постать виблискувала, а очі світилися холодним сяйвом. Його голос лунав у тиші гір — глибокий, рівний, з тією страшною впевненістю, яку мають лише ті, хто вже давно переступив межу людяності.

— Ви ще безтілесні, мої вірні, — його слова розносилися від стін до ущелин, множачись луною. — Але незабаром ритуал подарує вам форму. Справжню. Відчутну. І тоді жодна стіна світу не витримає вашої ходи.

Він підняв руку, і натовп примар заворушився ще сильніше, тягнучи свої розмиті руки до неба. Навколо Клауса розкрилися крижані руни, що оберталися спіраллю. Їхнє сяйво різало очі, змушуючи героїв мимоволі відвертатися.

— А поки… шукайте їх, — продовжив він. — Герої десь тут, серед Сніжних Альп. Розкиньтесь! Хай кожна ущелина, кожна печера відчують вашу присутність. Хай сніг запам’ятає їхній подих, а лід — їхні сліди.

Примари поволі рушили, розтікаючись туманом між скель. І кожен їхній рух залишав у повітрі відчуття наближення холоду, глибшого, ніж сама смерть.

Беатрис стиснула кулак. Тон Клауса був майже насмішкуватим, але в ньому ховалася моторошна впевненість.

— Його армія росте, — прошепотіла вона. — І що довше ми зволікаємо, тим ближче момент, коли вони стануть реальними.

-------------------------------------------

А тим часом у Об’єднаному Королівстві…

Хегрід вів загін лицарів по замковій площі. Хоч надворі ще кінець листопада, але йшов легкий сніжок, ледь торкаючись бруківки й одразу танучи. Повітря пахло вологою й залізом, у небі тягнулися темні хмари, обіцяючи бурю.

— Ну, рівніше! — гаркнув він, а потім, зітхнувши, сам упустив відро з піском, яким розсипав слизькі камені. Відро з гуркотом покотилося сходами вниз.

— Та хай йому грім! — буркнув Хегрід, кидаючись його ловити, а лицарі позаду ледь стримували сміх.

Він був суворий, громіздкий, але в його рухах відчувалася турбота. Кожен наказ — це спроба впорядкувати хаос перед бурею. Повернувшись, він почав голосно пояснювати, як правильно тримати щити, й водночас розмахував руками так, що мало не звалив факел зі стіни. Сцена виглядала кумедно, але вся його метушня мала сенс: він намагався підготувати замок до гіршого.

З вежі долинув звук дзвону. У вікні промайнуло світло — короткий спалах, немов сигнал. Хегрід підняв голову, зітхнув і пробурмотів:
— Швидше б вони повернулися...

-------------------------------------------

Знову у Сніжних Альпах.

Герої не зводили очей із того, що відбувалося внизу. Кожен відчував, що стоїть на межі — між крижаним спокоєм і божевіллям, що насувається. Навіть Вайлдфаїр, завжди запальна, мовчала. Її очі відбивали примарне сяйво спектралів.

Вона стиснула кулаки, і з її долоні вирвався легкий жар, наче полум’я боролося з холодом, що пробирав душу.

— Ну й армійка… — пробурмотіла вона. — Схоже, розваги тільки починаються.