Глава VI — Шлях крізь кригу (розділи 19-21)

Розділ 19 — Відлуння договору

Сніжні Альпи зустріли героїв пронизливим вітром, який ніс із собою шурхіт давніх таємниць. Кожен подих тут здавався згустком холоду, що обпікав легені. Стежка, якою вони йшли, в’юнилася серед скель, немов срібна нитка, що губилася у тумані. Камені вкривалися тонким шаром льоду, і навіть сонце, пробиваючись крізь хмари, здавалося лише тьмяною плямою у небі.

— Повітря важке, — тихо вимовила Тера, вдивляючись уперед. — Альпи не раді нам.

— Це тому, що ми йдемо туди, де гірські духи не пробачають чужинців, — відгукнулася Беатрис. Її голос звучав упевнено, але всередині вона відчувала тривогу — ледь вловиме відлуння небезпеки.

Туман густішав, і світ навколо наче ставав глухим. Вітру вже не було чути, лише кроки й ритмічне постукування сюрікенів Зейна, що готувався до будь-якої атаки.

Раптом попереду промайнув рух. Ніби сама темрява відділилася від скелі.
Із білої завіси виринув перший примарний силует — воїн у зруйнованих латах, з мечем, що світився синім спектральним полум’ям.

— Вони вже тут, — прошепотіла Вайлдфаїр, і її очі запалали вогнем. — Готуйтеся!

З неї вирвався потужний спалах — Хітвейх, її тепловий дракон, рикнув, розриваючи туман. Його тіло було наче створене з розжареного металу, а крила — з потоків полум’я. Вогняний дух здійнявся вгору, і хвиля жару миттєво розсікла холодне повітря, перетворивши кригу на пару.
Примари закричали — їхні голоси звучали як лід, що тріскається під ногами.

Зейн кинув сюрікен, і той розчинився в повітрі, створюючи пастку — поле вітру, яке стискало все довкола. Коли перший спектр увірвався в нього, його тіло перекрутилося, і він розлетівся на уламки світла.

— Один є! — крикнув Зейн, але наступної миті ще десятки примар виринули з туману.

Бій почався.
Хітвейх обпалював землю, створюючи коридор для команди. Тера, охоплена хаосом, розмахувала руками, й червоні розриви пролягали у повітрі, знищуючи ворогів. Вогонь, вітер і блискавка змішувалися у єдину симфонію бою.

Беатрис підняла руки, створюючи бар’єр — купол блискавок. Він мерехтів, як жива сфера, але з кожною хвилею атак слабшав. Вона відчула тиск у грудях, ніби хтось торкався її розуму. І тоді — темрява.

Світ розтанув.
Вона стояла у високому залі — темному, як ніч. Скрізь горіли сині вогні, що кидали світло на холодний камінь. Перед нею — юнак у срібному плащі, з очима, повними рішучості й страху.
Клаус.

— Я зробив це… — його голос лунав тремтливо. — Дай мені цю магію двох форм!

Перед ним стояв Громоклик — гігантський дракон, темний, як буря, з очима, що відбивали блискавки.
— Ти підпишеш те, що не зрозумів, — промовив він глухо. — І твоя душа стане моєю печаттю.

— Якщо це єдиний варіант — нехай буде так!

Клаус торкнувся сувою. Печатка спалахнула, а його тіло почало розчинятися, залишаючи лише дух, що кричав беззвучно.
Беатрис відчула, як цей крик проходить крізь неї, ламаючи її свідомість.

— НІ! — вигукнула вона, розриваючи видіння.
Світ повернувся, але все навколо виглядало спотворено — туман згущувався, примари нападали ще люто.
— Ми не можемо дозволити, щоб це повторилося! — закричала вона. Її руки спалахнули синім, і блискавки пробігли по землі, вражаючи ворогів.

Вайлдфаїр підхопила її крик.
— Хітвейх! Повна сила!

Дракон рикнув, і вогонь пройшовся по горах. Скелі задрижали, крига тріснула, і десятки спектральних воїнів розчинилися у світлі. Але нові виходили — з-за кожної тіні, з кожного уламка льоду.

Тера створила стіну хаосу — червоно-чорний бар’єр, що коливався, немов полум’я.
— Швидше, вперед! — закричала вона, створюючи коридор для друзів.

Зейн кинув останній сюрікен, і той розділився на сотні малих лез — вони перетворилися на вихор, що прорізав фронт ворогів. Команда прорвалася вперед.

Коли останній спектр зник, залишивши по собі лише туман і холод, герої впали на коліна. Дихання виривалося клубами пари.
Навколо панувала тиша.

— Це було… — Зейн важко вдихнув. — Наче сама гора воювала з нами.

Беатрис стояла мовчки. У її свідомості все ще лунав голос Клауса.
“Я зробив свою частину,а він…” — шепіт, що не розчинявся навіть у вітрі.

Вона обернулася до друзів.
— Це був Клаус, — тихо сказала вона. — Його договір з Громокликом усе ще діє. Ці примари — не просто тіні. Вони — його покарання.

— Тобто, — Вайлдфаїр повільно піднялася, — він досі тут?

— Його дух прив’язаний до серця Альп, — відповіла Беатрис. — І якщо ми підемо далі, ми зустрінемо його.

Тера підняла голову, дивлячись у бік, де туман закручувався в спіраль. Там, у глибині ущелини, ледь вгадувався слабкий синій спалах — наче серце гори билося в ритмі магії.

— Отже, туди, — сказала вона.

Вітер стих. Гори знову занурилися у мовчання.
Герої повільно рушили вперед, а позаду, в тумані, ще довго чувся ледь чутний шепіт — ехо угоди, укладеної сотні років тому.
Воно кликало. Попереджало. І водночас чекало.

Беатрис озирнулася востаннє. На мить їй здалося, що між скель стоїть постать — юнак у срібному плащі, з сумним поглядом.
Вона заплющила очі — і видіння зникло.

— Це тільки початок, — прошепотіла вона, і блискавки знову заіскрилися на її пальцях. — Справжня битва попереду.

Команда рушила далі, до самого серця Сніжних Альп, де чекала правда, що могла змінити не лише їх — а й увесь світ.

Розділ 20 — Снігова брама

Холод Альп був зовсім інший, ніж той, що вони відчували раніше. Це був не просто мороз — це був подих самого світу, старого і мудрого, який не прощає тих, хто ступає його стежками без поваги. Вітер співав поміж скель, утворюючи мелодію, схожу на давню пісню про загублені душі, а сніг крутився у повітрі, немов зоряний пил.

Герої рухалися вузькою стежкою, обережно ступаючи по крижаних виступах. З кожним кроком їхні подихи ставали важчими, бо повітря розріджувалося. Високо над ними — холодне небо, прозоре й безмежне, а попереду — лише білі хребти, що губилися в серпанку.