Глава V — Полум’я серед льодів (розділи 16-18)

Розділ 16 — Зимовий карнавал

Сонце заходило за шпилі Сніжних Альп, і тіні гір розтікалися, наче розтоплений лід. Герої щойно вибралися з крижано-багряних печер, де ще недавно билися зі спектральними воїнами. Коли холодна темрява печери залишилася позаду, перед ними розгорнулася інша картина — світла, кольору й життя.

Між уступами, ніби заховане від усього світу, лежало невелике гірське селище. Над дахами підіймався дим із коминів, пахло свіжою випічкою, пряними травами й медом. Дерев’яні будиночки, вкриті інеєм, світилися теплом; їхні вікна відбивали помаранчеве світло ліхтарів, а гірлянди й стрічки мерехтіли на вітрі. Попід ногами хрумтів сніг, але повітря було дивно м’яким — наче саме місце відгороджувало себе від суворості Альп.

— Здається, ми нарешті потрапили в більш мирні місця, — з полегшенням зітхнула Вайлдфаїр, втягаючи повітря й мружачись від аромату кориці.
— Або це затишшя перед бурею, — буркнув Зейн, звичним рухом перевіряючи клинок, схований за поясом.
— Дай хоч п’ять хвилин без параної, — усміхнулася Тера. — Поглянь навколо — тут святкують.

І справді, на головній площі панував рух. Люди у яскравих шатах, у масках і шапках, танцювали під звуки флейт, барабанів і дзвіночків. На кожному кроці — ліхтарики, розмальовані червоними та золотими візерунками; на стінах — прапори з сонцем і сніжинкою, символом Зимового карнавалу. Діти носилися з гірляндами, а старші продавці розкладали на прилавках гарячі напої, запашні булочки та кристали льоду, що виблискували, як самоцвіти.

Беатрис зупинилася, вдихаючи запах смажених яблук. Її очі трохи пом’якшали — після всіх битв це місце здавалося чужим, майже нереальним.

— Передайте їм, що ми тут, щоб допомогти, — сказала вона. — Але не варто привертати увагу. Якщо хочемо лишитися непомітними, треба влитися в натовп.

Місцеві жителі з радістю позичили їм карнавальні строї. Тера обрала багряний плащ, схожий на відтінок її стихії, але оздоблений золотими нитками; тканина блищала, мов полум’я під льодом. Вайлдфаїр, сміючись, натягнула маску дракона — полірований метал, який відбивав вогонь факелів, — і крутилася, показуючи себе. Стівен натягнув темно-синю накидку з символом зорі, а Зейн обгорнув плечі сріблястим шарфом, щоб приховати зброю.

— Ти виглядаєш як учасник модного злочину, — прокоментувала Вайлдфаїр, хихикаючи, коли Зейн намагався зберегти серйозність.
— А ти — як його головний свідок, — відповів він, і вона вибухнула сміхом.

Свято справді було чарівним. На сцені посеред площі виступали актори у масках тварин, відтворюючи давню легенду про Тейвона — володаря снігу, що, за переказами, колись подарував горам силу й карнавальну традицію. Величезна льодова фігура цього духа стояла просто в центрі, виблискуючи блакитним світлом. Люди кидали в повітря сріблясті стрічки, і все здавалося безтурботним.

Але під усім цим щастям щось ворушилося. Беатрис відчула легке запаморочення — її сила грози ніби відгукнулася на невидимий поклик. Вона зробила кілька кроків убік і раптом… світ змінився.

Світло згасло, музика стихла. Селище постаріло просто на очах: гірлянди зникли, вікна темніли, сніг перетворювався на попіл. У повітрі стояв запах страху. Беатрис побачила фігуру — високу, темну, що здіймалася над дахами, наче грозова хмара, у якій грають блискавки. Громоклик. Його погляд пронизував саме повітря, а від кожного слова гриміло небо.

Беатрис бачила, як люди ховаються, як тремтять від гулу. І тоді — спалах бірюзового світла. У небі відкрився розлом, з якого вирвався крик. Юнак — Клаус, ще не той, ким він став потім, — боровся зі стихією, але щось невидиме тягнуло його вгору. Його очі світилися страхом і відчайдушністю. Громоклик простягнув лапу — і світ зімкнувся, ув’язнюючи Клауса між реальностями.

Беатрис стиснула зуби. У грудях відчувся біль, немов частинка тієї давньої бурі торкнулася її.

— Це він… — прошепотіла вона. — І все почалося саме тут.

Видіння розсипалося. Звуки карнавалу повернулися — флейти, сміх, дзенькіт. Вона стояла серед натовпу, а Зейн дивився на неї пильно.

— Беатрис? Усе гаразд?
— Так… — вона глибоко вдихнула. — Я бачила минуле. Громоклик і Клаус… це місце їх пов’язує.

Вона глянула на Теру, поклавши руку їй на плече:
— Тут ти колись жила. Пам’ятаєш? Гори виховали тебе — і хаос, і гармонію. Ти сильна, Теро. І ти потрібна цьому місцю…ми потрібні цьому місцю!

Дівчина кивнула, її очі спалахнули багряним відблиском.
— Я не дам цим тіням забрати те, що колись було моїм домом.

Небо над селищем різко потемніло. Музика перервалася, факели затремтіли. Люди озирнулися — і з тіней, що вповзали з-за гір, повільно виходили спектральні воїни. Напівпрозорі, крижані, з мечами, які світилися світлом загублених душ. Вони не йшли — пливли по повітрю, розсікаючи натовп.

— Вони прийшли за тим, що залишилось від Громоклика, — сказала Беатрис. — За спогадом. За Клаусом.

Перший удар прийшов раптово. Льодовий клинок вдарив по бар’єру, який встиг створити Стівен. Невидима хвиля відкинула кількох селян. Вайлдфаїр розвела руки — і повітря спалахнуло полум’ям. Її вогонь зустрів холод спектрів, шиплячи іскрами.

— О, так, нарешті щось цікаве! — вигукнула вона.
Вогонь вибухнув довкола неї, сплітаючись у крила. З полум’я народився Хітвейх — вогняний дракон, ще потужніший, ніж раніше. Його рев змішався зі співом карнавальних дзвонів. Він облетів площу, кидаючи потоки жару в туман, розчиняючи тіні.

Тим часом Зейн ковзав по льоду, рухаючись швидко і точно. Його сюрикени світилися блакитним, залишаючи за собою шлейфи холоду, який не дозволяв спектрам зібратися в цілісну форму. Стівен телепортував жителів одразу за межі битви, з’являючись і зникаючи блискавками світла. Беатрис підняла руки, і над площею розгорілося небо — гриміли громи, а блискавки розривали темряву.

Тера стояла в центрі цього хаосу, відчуваючи, як стихія в ній прокидається. Хаос танцював навколо — червоні спіралі енергії билися з холодом спектрів, знищуючи їхні тіні.
— Не дозволю вам торкнутись мого дому! — крикнула вона, і хвиля енергії відкинула ворогів назад.