Глава IV — Клич Сніжних Альп (розділи 12-15)

Розділ 12 — Заклик у Сніжні Альпи

Ранкове сонце лагідно падало на білі стіни замку Об’єднаного Королівства, відбиваючи від кришталевих люстр теплі відблиски у тронній залі. Герої стояли на великому балконі, вдихаючи свіжість ранку і прощаючись із Хегрідом, який, як завжди, був зайнятий доглядом за замком та лицарями.

— Бережіть себе, — бурмотів він, ховаючи за спиною невелику кошичку з пирогами, — і не забувайте підкріплюватися. Навіть герої мусять їсти.

— Не хвилюйся, Хегріде, — відповіла Беатрис, посміхаючись із легкою теплотою. — Ми впораємось.

Команда вже була готова: Беатрис, Тера, Зейн, Вайлдфаїр і Стівен, який стояв поруч із невеликою спалахуючою сферою телепортації. В очах кожного читалося поєднання хвилювання та рішучості.

— Готові? — спитав Стівен, відчуваючи легку тривогу у повітрі. — Це буде короткий стрибок, але тримайтеся один за одного міцно.

Всі кивнули, і Стівен склав руки. Його очі заблищали блакитним світлом, що наповнювало простір навколо тонкою енергією. Простір навколо почав тремтіти, і повітря ніби підкорялося його волі, готуючись до стрибка.

Вже за мить вони опинилися на скелястому схилі Сніжних Альп. Холодний вітер різав обличчя, а гірські вершини здіймалися до неба, мов незламні стражі. Замість затишку замку тут панувала сувора велич природи, яка одночасно лякала і надихала.

Беатрис обернулася до Тери, її голос був тихим, але проникливим:

— Ми повернулися сюди, де колись твоє дитинство було переповнене викликами і пригодами.Твої перші дні серед засніжених гір: грубі наставники, суворі уроки, хаос, який ніхто не намагався приховати. Ти завжди була допитливою, непосидючою. І саме через хаос навчалася бути сильною.

Тера опустила погляд на руки, хвиля спогадів накрила її: вулкан зі снігу, який колись змінював ландшафт рідного селища; страх і сором за невдачі; втечі від себе і пошуки власної сили у світах далеко від дому. Об’єднане Королівство стало для неї притулком і місцем, де вона змогла віднайти гармонію.

— Дякую, — тихо сказала вона, відчуваючи внутрішню силу. — Я… розумію, чому ми тут.

Зейн оглянув суворі схили гір, очі блищали від передчуття випробувань, що очікували попереду. Він мовчки оцінював місцевість: скелі, туманні ущелини, холод, що проник у кістки.

Вайлдфаїр підняла руки, відчуваючи енергію гір. Легкий вітер обвивав її долоні, ніби визнаючи її стихію і передчуваючи небезпечний шлях.

Беатрис зробила глибокий вдих, випрямилася:

— Перед нами не лише фізичні випробування. Це повернення тіней минулого і загроза, яку ми ще не до кінця розуміємо. Але ми разом, і ми пройдемо це. Разом.

Стівен вже піднімав руки, готовий відкрити портал у глибини Альп, де, за словами Розалін, починалася справжня небезпека. Його енергія оточувала команду легким блакитним світлом, що об’єднувало їх, мов тонка захисна оболонка.

Хегрід залишився на балконі, махаючи на прощання. Його погляд спостерігав, як друзі повільно зникають у порталі, що розчинявся серед скель і туману.

Сніжні Альпи прийняли героїв холодним подихом вітру, і в цьому шелесті було чути шепіт майбутніх битв, які обіцяли стати найважливішими у їхньому шляху.

Тиша навколо лише підкреслювала суворість випробування, яке чекало попереду. Герої зробили перші кроки у глибину гір, усвідомлюючи, що від кожного їхнього рішення залежатиме не лише власне життя, а й доля багатьох світів.

Розділ 13 — Льодові печери

Сніжні Альпи зустріли команду холодом, який пронизував навіть крізь найтепліший одяг. Повітря було насичене свіжістю снігу і запахом льоду, а вітер пронизливо свистів поміж скель, відбиваючись ехо від засніжених уступів. Кожен подих освіжав і водночас попереджав: ці гори не пробачають легковажності.

Беатрис, Тера, Зейн, Вайлдфаїр і Стівен ступали обережно, тримаючись разом, кожен уважно відчуваючи простір навколо. Попереду виднілися темні отвори у скелях — льодові печери, про які Розалін попередила, що вони можуть приховувати не лише небезпеку, а й ключову інформацію для розгадки планів Клауса.

— Тримайтеся близько, — попередила Беатрис, її голос твердий, але тихий, щоб не злякати невидимих спостерігачів. — Тут легко загубитися, а ці печери… вони як лабіринти зі скляних стін. Один невірний крок — і можна втратити напрямок.

Стівен підняв руки, перевіряючи межі телепортаційної енергії, але вирішив поки не використовувати її, аби не привернути зайву увагу. Він уважно слідкував за рухами примар, які могли ховатися у відблисках крижаних стін.

Вайлдфаїр, зігріваючи свої пальці полум’ям стихії, підсвітила стіни печери, і на їхньому льодовому покриві заграли дивні відблиски, мов крихітні сонця, розсіяні у синьому холоді.

— Здається, ми не одні, — прошепотів Зейн, зупинившись і нахилившись, прислухаючись до шелесту, який нагадував крики далекого вітру, змішані з дивними дзвонами, що луною відбивалися від стін. — Там щось рухається.

І тоді вони їх побачили. Спектральні розвідники — примарні воїни у сяючих, напівпрозорих обладунках, що зависли у повітрі, без жодної твердої основи. Вони не робили кроків, але їхні погляди були спрямовані прямо на команду. Лід і тіні на стінах виглядали живими, підсилюючи відчуття небезпеки.

— Привіт, гості, — тихо промовила Вайлдфаїр, відчуваючи, як магія холоду в печері намагається проникнути у її полум’я. — Вони відчувають нас… і не залишать без відповіді.

Беатрис підвела руку, зібравши енергію своєї грози, яка легко відбивала холодні подихи примар.
— Не дозволимо їм злякати нас. Ми разом, і наша сила — у єдності, — сказала вона, відчуваючи, як власна енергія резонує з атмосферою печери.

Спектральні примари почали рух — як вітер, що гуляє між крижаними колонами, їхні клинки пробивали повітря безшумно, але смертельно. Холод проник до самих кісток, і кожен відчував його присутність не лише тілом, а й душею — ці істоти несли загрозу, яка могла знищити будь-який шанс на помилку.