Глава II — Передгроззя (розділи 4-6)

Розділ 4 — Дорога вниз

Зуї стояла на найвищому балконі Хмарного Королівства. Під ногами розливалося безкрає море хмар — вони дихали, ворушилися, стигли, немов живий океан зі світла й тіні. Кожен подих неба відгукувався в грудях, і їй здавалося, що варто ступити — й вона стане частиною цього безмежжя.

Десь унизу, за товстими верствами туману, лежало Об’єднане Королівство — її минуле, її біль, її дім. Воно кликало й відштовхувало водночас.

— Ти впевнена? — голос Міри звучав тихо, але глибоко, як відлуння грому, що ще не народився. Вона тримала онуку за руку, і в тому дотику було більше, ніж просто турбота — це був останній вузол, що з’єднував два покоління бурі. — Якщо спустишся, вже не буде вороття. Ти перестанеш бути нашою гостею. Ти станеш принцесою Хмарного Королівства — навіть там, унизу.

Зуї вдихнула холодне, гіркувате повітря. У ньому відчувалася гроза — та сама, що тепер текла в її жилах. Блискавка прошила купол неба, освітивши її профіль. Вона не здригнулася.

— Я не хочу бути гостею, — прошепотіла вона. — Гості приходять і йдуть. А я хочу, щоб мене нарешті почули.

Земфір підійшов повільно, наче хмара, що насувається на обрій. Його плащ, вишитий срібними краплями, розвівався вітром, а в очах пульсував той самий грім, що вирував у серці Зуї.

— Принцеса — це не титул, — мовив він. — Це тягар. Ти відчула силу, але справжній бій ще не почався. Внизу тебе чекає світ, де немає місця для чистих намірів. Тобі доведеться пройти крізь сумніви, крізь страх і обов’язок. І, можливо, крізь саму себе.

Його слова залишили слід, мов розряд на скелі. Але Зуї не відвела погляду.

— Я вже пройшла крізь себе, — відповіла вона. — Тепер я пройду крізь світ.

Міра стиснула її руку востаннє — і відпустила.

Вітер здійнявся різко, наче дихання самої бурі. Зуї зробила крок уперед — і стрибнула.

Хмари розійшлися, коли її тіло прорізало небо. Вона летіла вниз, мов блискавка, що шукає землю. Повітря било в обличчя, а довкола грали вогні грози — сині, срібні, біло-золоті спалахи, що виблискували на краплях дощу. Її волосся зливалося з хмарою, одяг лопотів, а тіло відчувало кожен подих неба.

Вода збиралася навколо неї, тягнулася за рухами рук, слухняна, як частина її самої. Краплі ставали крилами, шлейфом, потоком. І в кожній із них — пам’ять.

У мить падіння перед очима спалахнули картини: битва з Графом, полум’я й дощ, крик тих, кого вона не змогла врятувати. Зрада, що боліла, як шрам. Руки друзів, що розпускалися, немов туман. Вона бачила їх усіх, але вперше не відчувала страху. Тільки прийняття.

Вітер уповільнився. Її ноги торкнулися краю гори, де хмари зустрічалися із землею. Там, унизу, виднівся світ — темний, неспокійний, але живий. Небо позаду гриміло, неначе благословляло її.

Зуї стояла нерухомо, слухаючи, як б’ється її серце. Удар. Ще один. І ще. Грім у грудях, грім у крові.

— Ти завжди тікала від вибору, Зуї, — пролунав тихий голос. — Тепер у тебе його немає.

Вона озирнулася. Позаду стояла тінь — знайома, мов дзеркало, що пам’ятає кожен страх. Її друга половина, та, що зникла під час ритуалу. Вона усміхалася — спокійно, майже ніжно, але очі світилися холодом.

— Ти думаєш, що буря — це воля? — прошепотіла тінь. — Ні. Це пристрасть, що не питає дозволу.

Зуї зробила крок до неї, і блискавка пробігла по її шкірі, малюючи візерунки сили.
— Я не тікаю. Я йду назустріч бурі.

Тінь відступила, розтанула в дощі. І Зуї залишилася сама.

Вона поглянула вниз — на шлях, що вів до Об’єднаного Королівства, який більше не був її домом, але став її найтеплішим спогадом.
І рушила вперед.

У небі за її спиною прокотився грім, немов стародавній поклик — перший знак нової ери.
Принцеса бурі вирушила вниз.

Розділ 5 — Дощ перед бурею

Зуї ступала по кам’яних доріжках Об’єднаного Королівства, що тягнулися крізь туманний ранок. Місто було тихе, занурене в дощ, який здавався живим — він дихав разом із нею, торкався її плечей і волосся, лягав на обличчя холодними поцілунками. Краплі ковзали по шкірі, лишаючи відчуття сили, ніби саме небо благословляло кожен її крок.

Дощ супроводжував її від світанку. Спершу він здавався просто спогадом із Хмарного Королівства, але тепер вона розуміла — це не супровід, а знак. Світ визнавав у ній своє продовження. Вона вже не шукала відповідей, бо відповідь була в ній самій.

У центрі міста, на невеликій площі, де камінь сяяв від води, стояла Беатрис. Її плащ темнів від дощу, а навколо панувала дивна тиша — лише ледь відчутне потріскування електрики у повітрі. Її сила, як і раніше, була спокійною, але небезпечною.

Коли Зуї підійшла ближче, Беатрис підняла голову. Її очі світилися розумінням і тінню туги.
— Зуї… — промовила вона тихо, майже з полегшенням. — Я відчувала твою присутність. У повітрі, у дощі, навіть у блискавках. Ти змінилася. Куди ти зникла після тієї битви? Ти просто… розчинилася.

Зуї зупинилася за кілька кроків. Дощ стікав по її руках і збирався у дрібні потоки, що спліталися довкола пальців, ніби слухали її подих.
— Я не зникла, — сказала вона рівно, але в голосі вчувалося щось глибше, ніж просто спокій. — Я прокинулася. Тепер я принцеса Хмарного Королівства. Але не просто принцеса… Я обираю, ким бути.

Вона глянула в небо, де крізь хмари пробивалося світло. — Після тієї битви я прокинулася серед грози. Вони чекали на мене — ніби знали, що я там опинюся. Земфір, Міра… ніби саме небо привело мене до них.

Беатрис слухала уважно, і на мить її обличчя стало м’якішим.
— Це не випадковість, — сказала вона. — Тріада давно знала, що так має статися. Вони лише спрямували тебе. Це шлях переродження, Зуї. І ти його прийняла.

Дощ посилився, але краплі не падали на Зуї — вони кружляли навколо, утворюючи тонкі спіралі. У цих рухах відчувалася гармонія: м’якість і влада, спокій і грім. Кожна крапля світилася відсвітами блискавки, немов мала власну душу.