Глава I — Пробудження над хмарами (розділи 1-3)

ОБʼЄДНАНЕ КОРОЛІВСТВО:ПРОКЛЯТТЯ СПЕКТРАЛІВ  

Розділ 1 — Пробудження над хмарами

Зуї розплющила очі. Спершу все навколо здавалося розмитим, немов вона прокидалася не з сну, а з глибокої, холодної води. Над нею повільно колихалися сріблясті хмари — м’які, мов шовкові покривала, і кожен їхній рух нагадував подих неба. Вона лежала на ложі, витканому з небесної тканини, що світліла й тьмяніла, реагуючи на її дихання. Повітря було прохолодним, вологим, і пахло грозою після дощу. Здавалося, саме повітря тут живе, воно дивиться на тебе, слухає й пам’ятає.

Вона вже знала це місце. Хмарне Королівство. Високо над землею, де під ногами — лише туман, а над головою — нескінченність. Саме сюди її перенесло після буремних подій у Перському Заливі, де все зруйнувалося в один короткий момент. Її серце все ще пам’ятало той відгомін, хоч тіло лежало спокійно.

— Ти прокинулася, — пролунало поруч. Голос був м’який, як краплі дощу, що стікають по вікну.

Зуї повільно повернула голову. Перед нею стояла Міра — її бабуся. Навколо неї мерехтіло світло, немов саме повітря раділо її присутності. Тонкі водяні нитки спадали з її долонь, перепліталися в повітрі й утворювали прозору вуаль. Міра нагадувала саму сутність дощу — спокійну, але безмежну. Її очі світилися теплом і тихим смутком, у них було відлуння віків.

— Я… знову тут, — прошепотіла Зуї, підіймаючись на ліктях. Руки тремтіли, але слухалися. На пальцях самі собою зібралися краплини — з них утворилася маленька кулька води, яка оберталася між долонями. — Але чому? Чому знову?

Міра не встигла відповісти.

— Бо ти — спадкоємиця нашої крові, — загримів глибокий, владний голос, у якому відлунювали громи.

Зуї здригнулася. У високих дверях стояв Земфір, правитель штормів, її дід. Його постать була рівна, мов спис, і в ній відчувалася сила, яку не треба було доводити. Плащ із живих грозових хмар ворушився за спиною, тріпотів, тихо гримів. Навіть коли він мовчав, грім ніби стишувався, щоб слухати його.

— Кров зобов’язує, — продовжив він, зробивши крок уперед. Гуркіт луною прокотився по кімнаті. — А тягар спадку не завжди легкий.

Зуї підняла голову. Її погляд зустрівся з його очима — темними, як буря перед дощем. І в ту мить їй стало важко дихати.

— А якщо я не хочу цього тягаря? — запитала тихо, майже дитячим голосом, але в ньому було щось гостре, як блискавка.

Земфір не ворухнувся.
— Буря не питає, чи хочеш ти її. Вона приходить, коли має прийти.

Його слова зависли в повітрі, важкі, мов свинець.
Міра підійшла ближче, поклавши долоню на руку чоловіка.
— Досить, — мовила вона, і її голос бринів, мов літній дощ, що змиває пил. — Вона щойно прокинулася. Дай їй спершу згадати, хто вона, а не змушуй одразу нести вибір.

Земфір мовчки відвернувся, і хмари навколо нього потемніли.

Зуї опустила погляд. У відблиску кришталевого вікна вона раптом побачила своє віддзеркалення. Але щось було не так — обличчя виглядало чужим, темнішим, спотвореним, наче залите тінню чорної води. Від цього погляду по спині пробіг холод. Долоня здригнулася, і кулька води впала, розсипавшись на підлогу в туманну імлу.

— Це… я? — прошепотіла вона, відчуваючи, як десь усередині все холоне.

Міра кивнула.
— Це твоя тінь, дитино. Кожен дощ має свою темряву. І кожне серце — свій шторм. Але пам’ятай: ти не самотня. Ми поруч.

Земфір поглянув на них обох. У його очах промайнуло щось, чого Зуї не встигла розгледіти — можливо, жаль.
— Якщо ти приймеш силу, — сказав він повільно, — ти зможеш керувати бурею, а не вона тобою.

Її серце калатало, немов хтось бив у водяний барабан. Вона глибоко вдихнула, і здавалося, саме повітря наповнило її легкі, ніби даючи силу. Пальці тремтіли, але знову зібрали краплину — чисту, прозору, і в ній відбивалося світло. Маленька, але вперта. Як вона сама.

— Якщо я справді принцеса дощу, — прошепотіла Зуї, а потім голос її став твердішим, — тоді я сама вирішу, якою буде моя гроза.

За вікном загуркотіло. Блискавка розірвала горизонт, освітивши Хмарне Королівство, його вежі й туманні мости. Звуки бурі ніби відповідали її словам — не як загроза, а як визнання.

Міра всміхнулася, тихо, майже непомітно.
— Ось і вона, — прошепотіла. — Та, що не схиляє голову перед небом.

А очі Земфіра залишалися холодними, спостережливими, як камінь під дощем. Він бачив не дитину, а ту, хто колись стане силою, здатною змінити сам вітер.

Хмарне Королівство завмерло. Хмари, ніби відчувши щось нове, сповільнили рух. У повітрі стояв запах озону й народження.

Світ над хмарами прийняв свою спадкоємицю.

Розділ 2 — Сімейні ланцюги

Палац Хмарного Королівства здіймався над небесами, мов витвір із дощу та грози. Його стіни, прозорі й живі, дихали. Усередині них текла вода — цілі потоки, що переливалися крізь камінь, немов судини великого тіла. Коли блискавки спалахували над куполом, світло проходило крізь ці течії, і здавалось, що палац сяє зсередини, наче він створений не людьми, а самою бурею.

З високих арок спадали завіси дощу — тонкі, рухливі, немов живі штори, крізь які пробивалося сріблясте сяйво. Вода шепотіла на підлозі, малюючи короткі ряби під кроками. Усе тут було в русі: навіть повітря мало ритм, подібний до дихання неба.

Зуї йшла між цих водяних завіс, і кожен її крок лунав тихим відгомоном після бурі. Вона відчувала, як у серці ворушиться щось давнє — не страх, не сум, а спогад, який жив у її крові.

Попереду крокувала Міра. Її постать світилася м’яким, теплим світлом, а волосся спадало каскадами вологи, що виблискувала, немов роса на світанку. Вона тримала Зуї за руку — долоня прохолодна, як крапля, що щойно впала з листка.