Глава IV — Розкол сердець і обітниць (розділи 10-12)

РОЗДІЛ 10 — Попередження з темряви

У великому залі замку було тихо. Тиша, як густий серпанок, обволікала стіни й колони, ховаючи в собі відлуння тривожних голосів. Беатрис стояла біля вікна, вдивляючись у ранковий горизонт. За нею мовчки сиділи Тера, Стівен, Зуї та Сенді. Свіжий звіт із Заледенілого Прикордоння приніс нову хвилю тривоги.

— Ще одна втрата, — прошепотіла Беатрис. — Село просто… зникло.

— Без бою? — перепитала Зуї, граючись зі струменем води в долоні.

— Без жодного сліду, — відповів Стівен. — Навіть сфер добра не залишилось. Ніби все стерли.

Тера опустила погляд:

— Граф не зволікає.

У цей момент двері раптово відчинилися, й увійшла Вайлдфаїр — задихана, в очах вогники паніки.

— У Трав’яній низині — те саме. Місто зникло. Залишились тільки згаслі сфери добра, завислі в повітрі.

Сенді злегка стишила потік часу навколо, щоб подумки перевірити кільця Кронії.

Вона мовчала. Але в її очах заблимало: майбутнє починало тріскатися.

— Якщо ми не зберемо сувої швидше, Граф відкриє темну петлю. Це щось більше за просте знищення, — сказала вона, нарешті підвівшись. — Він хоче розплутати саму структуру часу.

— Тоді у нас немає вибору, — заявила Беатрис. — Ми йдемо за наступним сувоєм. Дослідження вказують на старий храм у затонулому місті. Портове місто.

Стівен кивнув:

— А я з’ясував ще одну річ. Там у глибині… є артефакт, який реагує на присутність стихійника часу. Без Сенді ми не зможемо потрапити до святилища.

Сенді повільно вдихнула й усміхнулась:

— Що ж, настав час знову відкрити старі шляхи.

⸻

  РОЗДІЛ 11 — Битва з Графом

Море здіймалося важким диханням хвиль. Хмари клубочилися, ніби щось заважало їм рухатися. Корабель, який вів Беатрис, Зейн, Теру, Стівена й Сенді, повільно наближався до затопленого Портового міста.

Місто мертвого світла. Його шпилі виглядали з води, мов чорні кістки світу, що давно помер.

— Я відчуваю… темряву, — прошепотіла Сенді. — Граф вже тут.

Вона простягнула руку, й у повітрі з’явилося кільце моменту. Воно крутилось, показуючи зловісну тінь — темну постать у плащі, що стояла на зруйнованому даху і дивилася просто на них.

— Тоді це пастка, — прошепотів Зейн, виймаючи Призматичний Клинок.

Вони занурилися під воду. Прямували до святилища — кам’яної брами зі знаками ілюзій та часу. Сенді торкнулася її долонею, і вона відчинилася.

— Це була захисна пастка. Якщо не стихаєш із часом — застрягнеш тут назавжди, — пояснила вона.

Але саме в цей момент з пітьми з’явилися Смертожери. Безшумні, хижі, їхні очі світилися холодним синім світлом. За ними… сам Граф.

— І ви прийшли саме вчасно, — пророкотів він, розправляючи чорний плащ. — Дякую, що відкрили ворота для мене.

  Бій почався.

Тера змахнула руками — повітря задрижало від магії хаосу. Зейн, ковзаючи по воді, наніс удар клинком — і один зі Смертожерів зник у спалаху світла. Сенді зупинила час на секунду — і в ту мить Стівен вразив серце другого.

Беатрис піднялася у повітря, випустивши з себе грозовий розряд, який відкинув кількох Смертожерів назад у темряву.

Але Граф був незворушний. Він простягнув руку до Призматичного Клинка Зейна — і клинок почав темніти.

— Віддай мені світло, — прошепотів він. — Ти ж не розумієш, що воно… заважає тобі бути собою.

Зейн, зціпивши зуби, відповів:

— Я і є світло.

І — розрізав повітря. Удар Призматичного Клинка влучив Графу в плече. Темрява вмить скрутилася, але не зникла — вона вирвалася назад, і Граф відступив, залишаючи за собою згусток тіні, що шипіла і згасала.

— Ми ще зустрінемося, — його голос зник у порожнечі.

Герої, спітнілі, змучені, але живі, увійшли до центральної зали храму. Там — спокійний пульс світла.

Сувій Води.                                                                                                                               

Сенді підняла його. У повітрі залунала мелодія, яку міг почути лише той, хто несе час.

— Третій, — прошепотіла вона. — Ми майже готові.

Але з Кронії в її розумі вже звучав новий голос:

“Ілюзія вже прокинулась. Наступний — найнебезпечніший з усіх.”

  РОЗДІЛ 12 — Розкриття минулого

Тиша настала не одразу. Після Портового міста в усіх ніби всередині щось зламалось. Світ став іншим — крихким. Всі відчували це, але ніхто не озвучував. Тільки Зуї… вона завжди відчувала напругу першою.

У нічному дворі замку, посеред дощу, Зуї стояла сама. Краплі дощу сковзували по її шкірі, та не торкалися душі — в ній бушував інший шторм. Її стихія оживала: навколо збиралася густа імла, крізь яку було видно лише її силует. З кожним подихом туман густішав. Вона щось шепотіла.

— “Не забувай… хто ти…”

І саме в цей момент з’явився Граф. Несподівано. Його тінь ковзнула по кам’яній арці, і він заговорив прямо в її свідомість.

— Так довго ти приховувала свою суть… Чому? Ти могла б бути однією з найсильніших.