Глава VIII — Спадок богів і море тіней (розділи 24-26)

Розділ 24: Перський Залив

Світ ще спав, коли вони вийшли з дому Джу Джу. Повітря тріпотіло вологою, мов дихання живої істоти, і на сході тремтіло полум’я світанку. Під ногами шумів пісок — теплий, як серце самої Арканії. Вітер приносив запах моря, важкий і солодкий, насичений блиском магії.

Перед ними простягався Перський Залив — не просто місце, а серце стихійного світу.
Море тут не було спокійним: воно переливалося сріблом і бірюзою, здіймаючи хвилі, що співали на різних частотах. Кожна крапля — нота, кожен сплеск — фраза давньої мелодії, яку могли почути лише ті, хто доторкнувся до гармонії світу.

Беатрис зробила крок уперед.
Її очі віддзеркалювали блискавки, що ковзали поверхнею води.
— «Він уже тут,» — сказала вона.

На обрії — темна пляма. Вона росла, поки не перетворилась на корабель, який не торкався води.
“Флегмат Злосчастя” — флагман Надакхана, обшитий чорним металом і візерунками живого полум’я. Його щогли сяяли язиками синього вогню, а вітрила були зіткані з тіней. Над ним — рої піратських кораблів, що левітували в небі, немов хижаки перед кидком.

— «Він викривив навіть вітер…» — прошепотіла Зуї. Вона стояла осторонь, занурена у власні думки. Її обличчя було спокійним, але руки мимоволі стискалися в кулаки — щось у ній тривожилося.

На березі стояли всі: Тера, Беатрис, Зейн, Вайлдфаїр, Стівен, Сенді і Зуї.
Вони мовчали — знали, що слова зараз не допоможуть.

І тоді небо розірвалось.
Із грюкоту й вихору з’явився він — Надакхан, одягнений у мантію з чорного піску, що переливалася тінями інших вимірів.
Його очі горіли, а довкола нього пульсували шари стихійної енергії — вода, вогонь, земля, блискавка, вітер — усе змішане у викривлену спіраль.

— «Ласкаво прошли до мого нового царства!» — його голос перекотився через залив, і навіть вода здригнулась. — «Тут, у місці, де стихії вперше заспівали, я створю свій хор. А ви — станете його попелом!»

Він підняв руку, і земля розірвалася. З морської глибини піднявся Трон Стихій — велетенська структура з уламків храмів, уламків дзеркал, іскристих кристалів. Вона світилася усіма кольорами магії — надто яскраво, щоб дивитися прямо.

Беатрис ступила вперед.
— «Ти гадаєш, що можеш переписати те, що створила гармонія?»
— «Я не переписую, блискавко. Я — завершую її роботу!» — крикнув Надакхан і змахнув рукою.

Почалося.

Перший удар був, як вибух світу.
Земля під ногами героїв піднялась і розірвалася, утворюючи потоки лави, що текли просто в море. Хвилі здіймалися догори, формуючи водяні стовпи, які крутилися, немов змії.
Зейн кинувся вперед, заморожуючи поверхню, щоб створити шлях. Його лід парував у секунди — Надакхан спотворював саме поняття температури.

— «Нам треба ближче до трону!» — крикнула Тера, пробиваючись крізь вогняний вихор.
— «Я покрию вас!» — вигукнула Вайлдфаїр, здіймаючи руки.
Полум’я вирвалось із її долонь — чисте, яскраве, золотисте. Воно не палило, а розчищало шлях, стискаючи хаос навколо. Але Надакхан лише засміявся.

— «Це не ваш світ більше! Ваші стихії належать мені!»

Він розвів руки — і магічні потоки, що йшли від героїв, почали тремтіти, немов їх виривають ізсередини.
Сенді впала на коліна, стискаючи голову.
— «Він змінює саму тканину зв’язку!»
— «Тримайся!» — Стівен кинув телепортаційний спалах, відводячи їх у безпечніше місце.
Простір розірвався — вони перемістилися на виступ скелі, з якої видно весь залив.

Звідти видно було, як Піратська Арена плавала над морем, а навколо неї блискали сотні істот — змішаних створінь з піску, вогню, і криги. Вони билися, створюючи нову, безглузду симфонію стихій.

Беатрис вдихнула глибше. Її руки засвітилися білим сяйвом.
— «Він з’єднує все, не розуміючи, що гармонія — не злиття, а рівновага!»
Вона підняла руки до неба — і вдарила блискавка, така чиста, що розірвала простір.
Удар прийшовся прямо в Трон Стихій. На мить — Надакхан відкинувся назад. Його силует заколивався.

Тера скористалася моментом.
— «Зараз!»
Вона стрибнула вперед, вдаривши кулаком у землю. З-під неї виросла хвиля громових уламків, що розлетілися по арені. Звук був такий, що навіть море відкотилося.

Та Надакхан знову підвівся.
Його тіло вже не було людським. Руки — півпрозорі, очі — як портали.
— «Ви не розумієте. Я — не просто маг. Я — результат усіх ваших поразок. Ви воюєте зі своїм страхом.»

Його силует розділився на кілька тіней — кожна мала іншу стихію.
Одна — водяна, інша — вогняна, третя — кам’яна, четверта — повітряна, п’ята — блискавкова.
Кожна з них напала на свого героя.

Беатрис зустріла блискавкову копію. Її удари гриміли в повітрі, створюючи електричну бурю.
Зейн бився з водяною, заморожуючи хвилі, але вони знову танули, породжуючи нескінченний цикл.
Вайлдфаїр і Стівен об’єднали сили — полум’я і телепортування створили вихор, який розривав простір.
Сенді зосередилася, утримуючи хрономагічний купол, щоб час не розпався.

А Зуї стояла осторонь.
Вона дивилась на це все — на війну, на руйнування, на страх у очах друзів. Її щось стримувало. Вона тремтіла.
— «Я можу це зупинити… але якщо зроблю — більше не буду собою,» — прошепотіла вона.
Ніхто не почув.

Минуло кілька хвилин — чи, може, годин. Час перестав існувати.
Перський Залив перетворився на киплячу сферу енергії.
Море здіймалося, небо горіло, земля танула, а блискавки розривали обрій.
Герої стояли виснажені, але не здавалися.

Надакхан підіймався над усім цим, розкидаючи енергію, мов лялькар, який керує світом.
— «Ось вона — моя симфонія хаосу!»

У героїв не лишилося сил — здавалося, ще мить, і Надакхан здобуде перемогу. В головах у кожного лунала одна думка: «Я більше не можу… Ми програли…»