Глава VI — Вогонь над хвилями (розділи 16-19)

Розділ 16: Джиндзяго — не той

Коли корабель героїв повернувся до Об’єднаного Королівства, над замком уже нависали хмари — не бурі, а тіні, відбиті від далекого неба Джиндзяго.
Вони лягали на стіни, на води, навіть на саму ауру світу, ніби чужа сила пробувала накрити його ковдрою світла і вогню одночасно.

— «Це вже не місто у небі…» — тихо промовив Зейн, вдивляючись у далечінь через магічну лінзу. — «Це континент. І він росте».

На карті мультивсесвіту кордони Джиндзяго роздувалися. Його нові території світилися різними кольорами — зеленим Арканії, блакитним Хмарного Королівства, золотистим від Піщаного Виміру. Всі вони сплітались, мов нитки, в єдине мереживо стихій.
Там, у самому центрі, здіймався шпиль із перевернутим компасом, що світився так яскраво, що навіть з Об’єднаного Королівства можна було побачити його тремтіння.

— «Він… створює Світ Стихій», — прошепотіла Беатрис. — «Те, про що ми колись лише теоретизували. Але тепер це реальність».

— «І він хоче стати тим, хто стоятиме над цим світом», — додала Тера, стискаючи руки. — «Богом стихій».

Вітер з моря був важкий. У замку стихії почали поводитись дивно — заклинання не слухались, вода не текла, як слід, вогонь горів холодом. Здавалося, що сам мультивсесвіт зупиняється, чекаючи рішення.

У головному залі герої зібралися навколо стародавньої карти, де всі світи тепер світилися різною силою. Арканія пульсувала зеленими хвилями — її серце слабшало.

— «Він тягне енергію від джерел», — мовив Стівен. — «Кожне місце, де зародилась певна стихія, поступово втрачає силу. Якщо він завершить процес — рівновага зникне назавжди».

— «Ми запізнились у Піщаний Вимір…» — з болем сказала Зуї. — «Може, цього разу встигнемо?»

Тиша. Лише гул магічних хвиль у стінах.

На верхній терасі Тера стояла сама. Її очі світилися тьмяним пурпуром, коли вона зосередилась. Повітря навколо ніби розчинилось — і вона почула його голос.
Не звук. Не слово.
Вібрацію — старшу за час, сильнішу за страх.

Громоклик.

«Світ розривається. Хаос не має бути злом — він має бути ключем. Не руйнуй. Збалансуй. Дай світу шанс переродитись, не згоріти».

Тера заплющила очі. Перед нею промайнули картини — Надакхан у тронній залі, руки його розведені, сувій природи світиться, енергії сходяться в одну спіраль.
Вона бачила, як світ навколо нього дихає — але не власним подихом, а його.

— «Він не просто об’єднує стихії… він забирає їхню волю», — прошепотіла вона.

На нижній палубі Вайлдфаїр сперлась на перила, дивлячись у небо, що тьмяніло.
— «Іронічно, правда? Ми боремось за рівновагу стихій, а він створює її по-своєму. Тільки без свободи».

Зейн нахилився до неї.
— «Це не рівновага. Це — в’язниця».

І в ту ж мить над морем спалахнув зелений розряд.
Герої відчули, як у всіх світах одночасно здригнулася матерія.
Ще один фрагмент — ще одна земля, ще одна стихія пішла в Джиндзяго.

Тера розплющила очі.
Її голос лунав спокійно, але в кожному слові чувся крик хаосу:

— «Наступна наша мета — його трон. Досить дивитись, як світ гине мовчки».

І небо здригнулося від грому, що зродився не з блискавки, а з рішення.

Розділ 17: Евальд — дзвін сталевих крил

Тим часом Світовий Ліс згасав. Його вічнозелені дерева, що тисячоліттями тягнули крони до неба, хилитались, наче втратили власну волю. Повітря стало густим і гіркуватим, а вітер — тихим, ніби боявся порушити спокій місця, яке дихає саме собою.
Тиша стояла така, що навіть подих здавався гріхом.

Беатрис стояла на терасі замку, стискаючи у долоні уламок старого листка, який сам прилетів до неї через портал зв’язку.
Його енергія була слабкою, але знайомою.

— «Він кличе нас», — промовила вона.

Стівен і Зуї перезирнулися.

— «Хто кличе?» — обережно спитав Стівен.

Беатрис підняла погляд.
— «Корнеліус. І його світ — Світовий Ліс.»

Тиша. І тільки невидиме відчуття — поклик, що тягне зсередини, немов саме життя просить допомоги.

Стівен зробив крок уперед, провівши рукою у повітрі. Його стихія телепортації сплела перед ним срібне коло з м’яким дзвоном енергії.

— «Якщо Корнеліус кличе, часу гаяти не можна. Готові?»

— «Так», — сказала Беатрис. — «Світовий Ліс не витримає довго без нас.»

Світ зігнувся, ніби сам простір зробив подих, і в ту ж мить герої зникли в спалаху світла.

По той бік порталу розкинувся інший світ — живий, але змучений.
Небо над лісом мало колір приглушеного бурштину.
Крони дерев зітхали, опускаючи свої велетенські віття до землі, ніби шукали підтримки.
Мох світився тьмяним зеленим, а ріки стали вузькими, мов шрами.

На галявині стояли Сільвані — ельфи Світового Лісу. Їхні тіла, мов створені з самої природи: шкіра з відтінком кори, волосся, що переливалось зеленими й золотими пасмами, а очі сяяли м’яким смарагдовим світлом. Коли вони рухалися, трава під їхніми кроками оживала, а пелюстки розкривались.

Одна з ельфів — висока, з візерунками, що розцвітали на вухах, коли вона говорила — наблизилась до героїв.

— «Вітаємо, носії стихій. Корнеліус чекає на вас біля Серця Лісу.»

Вона легким рухом руки створила з коріння й гілок міст, який виріс просто з землі. Герої рушили вперед, а навколо відчувалося, що сам ліс — живий. Він спостерігав.

Біля стародавнього дерева, стовбур якого сягав неба, стояв Корнеліус, правитель Сільвані й член Ради П’яти.
Його довге волосся було схоже на виноградну лозу, а очі світилися глибоким зеленим сяйвом — кольором самої Природи. Навколо нього кружляли дрібні духи — ефемерні істоти з пилку, світла й вітру.

— «Ви прийшли. Я знав, що поклик дістанеться вас», — мовив Корнеліус спокійним, але втомленим голосом.