Глава V — Тріада, що несе грім (розділи 13-15)

Розділ 13: Світ, що хоче дихати сам

Джиндзяго змінювався.
Шматки інших світів, відірвані й пришиті до нього, почали взаємодіяти, наче живі тканини.

Піщані дюни Піщаного Виміру тріщали під вітрами Хмарного Королівства.
Неонові мостики Нінджеґо перетиналися з підводними кронами дерев Арканії.
Вода, пісок, світло, ілюзії — усе змішувалося у спробі створити нову природу, нове дихання, новий ритм світу.

І в самому центрі цього хаосу — Надакхан.
У своїй тронній залі, прикрашеній піратськими черепами та гравіюваннями символів стихій, він стояв, не торкаючись підлоги — його тіло здіймалось у повітрі, обвитому туманом магії.

— «Ми більше не просто небо», — прогримів його голос, відлунюючи стінами. — «Ми — серце. Джиндзяго стане Світовою Кузнею Стихій. І я — його перший бог».

⸻

Тим часом у замку…

— «У нього вже три фрагменти світів», — повідомив Стівен, переглядаючи карти енергетичних потоків. — «Після кожного злиття реальність деформується. Якщо він поєднає ще хоча б два — баланс стихій похитнеться назавжди».

Тера знову чула шепіт. Громоклик говорив із нею у снах, тепер чіткіше, ніж будь-коли.

— «Його мета не створити… а перекрити нас. Він не прагне сили стихій. Він хоче витіснити саму їхню суть».

Зуї мовчки підійшла ближче. На її обличчі тремтіла напружена усмішка.

— «А що як… він уже зруйнував щось, чого ми просто не бачимо?»

Її очі були темно-сині, як глибокі хвилі —
та в самому центрі блиснула іскра червоного.

Розділ 14: Дзеркала, що не відображають

Флегмат Злочастя насувався на Люстерію, як тінь хижака.
І місто, зіткане з дзеркал, зустрічало його без страху — радше з дивною цікавістю. Рейки з оптичного скла тріщали без звуку, а фасади, що відображали небо, спотворювалися, мов хвилі.
Ці землі були наступною здобиччю Надакхана.

У замковій залі панувала тривога.

— «Я вирахував можливе місце наступного викрадення», — мовив Зейн, відображаючи на проєкторі карту мультивсесвіту. — «Ймовірність — 93,7%. Корабель Надакхана з’явиться у Люстерії через три години, три хвилини і сорок секунд. Якщо вирушимо негайно — зможемо його випередити».

Хеґрід склав руки на грудях.
— «А що, якщо ні? Якщо це лише приманка? Ви ризикуєте втрапити в пастку».

— «Краще ризик, ніж чекати, доки світ зникне під нашими ногами», — тихо відповіла Тера.

І вони вирушили.

Коли корабель героїв прибув до Люстерії, було вже пізно.
Шматок землі зник.
Просто вирваний із реальності — наче вирізаний ножем із самого світу.

Місто стояло у шоку: дзеркальні стіни відбивали лише пил, уламки та злякані очі мешканців.

Зуї вдихнула глибше, відчуваючи, як повітря наповнене вологою й страхом.
— «Вперше бачу, щоб Хеґрід мав рацію…» — сказала вона, глянувши на Зейна. — «Зейн, ти лузер».

Беатрис кинула на неї холодний погляд.
— «Не йому одному важко визнавати помилки. Він принаймні намагається врятувати нас усіх».

Тера зітхнула, вдивляючись у небо, де ще миготіли залишки портальної блискавки.
— «Ми можемо розвернути годинникову стрілку…»

Зейн раптом підвів голову.
— «Геніально. Але… як ми викличемо її?»

І саме тоді повітря перед ними розірвалося білим сяйвом.
З’явився портал — ідеально круглий, білий настільки, що здавався не світлом, а відсутністю кольору. З нього вийшла Сенді.

— «Я знаю, що відбувається», — сказала вона, струшуючи з плечей срібний пил. — «Потрапила у простір поза часом — світ, де тиша дихає вічністю. Там я зустріла символ пісочного годинника. Він світився білим і… говорив зі мною».

— «Сальтарія…» — прошепотіла Тера.

Сенді кивнула.
— «Так. Перша Архідраконеса, засновниця стихії часу. Вона сказала: ми повинні завадити Надакхану. І я вам допоможу!».

Вона підняла руку — і навколо героїв розкрився часовий купол.
Прозорий, мов рідке скло, він охопив усе довкола, і світ почав перемотуватись назад.
Кольори зливалися, об’єкти рухалися у зворотному напрямку, а небо вигиналося, мов хвиля, що пливе сама собою.

— «Оце… красиво», — прошепотіла Беатрис.

— «І тимчасово», — сказала Сенді. — «Я знайшла цей проміжок у часі. Ми вже тут!».

Купол зупинився. Світ повернувся на кілька годин назад — саме тоді, коли ще не почалося викрадення.

Сенді глянула на друзів.
— «Я зробила, що могла. Далі — ваш крок. Удачі».

Вона відкрила білий портал — і зникла у ньому.
Портал, що з’єднує Кронію з будь-яким часом і світом, закрився без звуку.

Герої діяли швидко. Та перш ніж розділитися, над ними пролетів дирижабль із емблемою Хмарного Королівства.
З борту спустився посланець у блакитній уніформі, тримаючи запечатаний лист.

— «Послання від Ради П’яти», — сказав він, передаючи його Беатрис.

Вона розгорнула пергамент і прочитала вголос:

«Рада П’яти вважає, що наступне викрадення може статися у Піщаному Вимірі.
Усі правителі світових земель сповіщені й дали згоду — вас зустрінуть і підтримають у межах своїх світів. Дозвіл діяти на всіх землях надано без потреби додаткових підтверджень.
— Земфір, представник Хмарного Королівства.»

Беатрис підняла погляд.
— «Він знає. І, здається, цього разу — справді з нами»

Та саме тоді в небі з’явилися силуети — темні, з гострими вітрилами і червоними маяками на бортах.
Повітряні пірати.

— «Вони йдуть за уламками Люстерії!» — крикнув Стівен.

Корабель героїв різко піднявся вгору, ухиляючись від гарматного пострілу. Скло повітря тремтіло, коли уламки дзеркальних плит вибухали від ударів.

Тера вивільнила потік хаосу — повітря навколо неї спотворилось, наче саме існування тріснуло. Енергія згустилася в темний розлом, який проколов найближчий піратський парус. Судно спалахнуло зсередини й розлетілося уламками, немов його розірвало реальністю, що з’їхала з розуму.