Глава III — Балади піратського моря (розділи 7-9)

Розділ 7: Відлуння тіней

Тим часом, в Об’єднаному Королівстві атмосфера теж змінювалась. Повітря стало густішим, стіни — трішки темнішими, ніби замок сам відчував, що щось у світі змістилося.

У головній бібліотеці Хегрід розставляв захисні бар’єри. Замкові гоблени-прислуги метушились поруч — вони несли світильники, підтягували старі обереги, протирали пил зі скринь із магічними знаками. Від кожного їхнього руху в повітрі залишався легкий шлейф іскор — залишки закляття, яким вони колись були створені.

— «Хто б не викрав сувій… він хоче залишитись у тіні», — бурмотів Хегрід, притискаючи обереги до дверей. Його голос лунав глухо, розчиняючись серед шелесту сторінок старих томів і зітхань гобленів.

На терасі, звідки відкривався краєвид на розбурхане озеро, Беатрис сиділа, задумливо спостерігаючи, як хвилі торкаються підніжжя замку. Вітер піднімав пасма її волосся, приносячи запах дощу, що ще не випав. Біля неї стояв Стівен — сувій записів у руках, уважний погляд і спокій у кожному русі.

— «Дивно, але сувій не було активовано», — сказав він, не відводячи очей від записів. — «Його не розгорнули, і не було магічного імпульсу».

— «Що це означає?» — спитала вона, переводячи погляд із озера на нього.

Стівен на мить замовк, наче добирав слова. Потім спокійно відповів:
— «Або злодій не знає, як ним скористатися. Або чекає. На момент. На сигнал».

Беатрис відвела погляд. Озеро на мить спалахнуло від відблиску далекої блискавки, хоча небо було без грому. Вона відчула — тиша цього світу занадто правильна, щоби бути випадковою.

Сенді, перебуваючи в Кронії, почала помічати спотворення у кільцях моментів. Одне з кілець миготіло — Дикість. Але не показувало майбутнього. Лише глухе затемнення.

«Хтось знеструмив події… Ні, не знеструмив — висмикнув їх із потоку», — сказала вона собі, спостерігаючи, як пульсації світла гаснуть одна за одною.

Холодний вітер пройшов крізь залу часу. Сенді торкнулась поверхні кільця — і на мить відчула, що хтось чи щось дивиться у відповідь. Не з минулого, не з майбутнього — з безчасся.

У цей самий час Тера, Зейн і Зуї вже повертались із Дикості — з відповідями, що породжували більше запитань, ніж давали розуміння. Їхня карета, окована чарівними символами, котилась старою дорогою, залишаючи за собою слід іскристого пилу. Колеса стиха гуркотіли, коли вона під’їхала до воріт Об’єднаного Королівства.

Туман почав розступатися, і над замком знову виднілося небо — тривожно чисте, без хмар.

А десь далеко, високо над горами Нінджеґо, у хмарах зависав корабель. Його паруси тремтіли від магічного вітру, а вогняно-зелене світло розтікалося вздовж борту. На палубі, тримаючи сувій у чотирирукій хватці, стояв Надакхан.

Його очі палали амбіціями.
— «Цей сувій… лише початок. Всі стихії стануть частиною мого неба», — прошепотів він і розсміявся, відлунням пробуджуючи бурю в самому повітрі.

Розділ 8: Вогонь, що не гріє

Об’єднане Королівство. Головний внутрішній двір замку.

Тиша ранку здавалася оманливою. Лише віддалений шелест вітру торкався стін, а над подвір’ям висів прозорий серпанок — ніби повітря саме вагалось, чи варто рухатися. Вайлдфаїр стояла посеред тренувального майданчика, босоніж, із заплющеними очима. Вона глибоко вдихнула, відчуваючи знайомий смак магії у повітрі, і піднесла руки. На кінчиках пальців спалахнули іскорки — але не яскраво-золоті, як завжди, а тьмяно-руді, з відтінком мідного пилу.

Іскри здригнулись, ніби на мить ожили, та раптом різко згасли. Повітря перед нею на кілька секунд залишилося гарячим, а потім охололо, мов нічого не було. Ні звуку, ні запаху диму — лише глухе відчуття порожнечі.

— «Що це?..» — прошепотіла вона, витягуючи руки вперед і намагаючись відчути полум’я знову. — «Запалися ж, прошу…»

Але навіть її заклик — щирий, сповнений вогню — не зміг пробудити стихію. Лише слабке мерехтіння тепла, яке одразу згасло, немов сама природа відмовлялася відповідати.

На кам’яних сходах неподалік стояла Беатрис. Її тінь падала через увесь двір, а на обличчі застигла тривога. Вона вже давно спостерігала за подругою, не наважуючись перебити. Та коли Вайлдфаїр опустила руки, Беатрис повільно спустилася вниз.

— «Я пробувала закликати грозу сьогодні вранці», — тихо промовила вона. Її голос злився з вітром. — «І… не вийшло. Ні грому, ні блискавки. Лише мряка. Густий туман, який поглинає звук.»

Вайлдфаїр підняла погляд — у її очах тремтіло відображення власного безсилля.
— «Ти думаєш, це через Дикість?»

Беатрис лише злегка кивнула, але не відповіла.

У цей момент із аркових воріт у двір увійшла Тера. Вона несла на плечі кілька сувоїв і виглядала змученою, ніби повернулась із довгої дороги. Та, щойно ступила на майданчик, зупинилась. Вітер навколо неї раптово стих.

— «Це вже другий день, як енергії ведуть себе дивно», — сказала вона, стискаючи долоню. — «Вчора я не змогла викликати спіраль просторового хаосу. А сьогодні — він вона з'явилась сама під час того як я медитувала. Словно стихії самі намагаються втекти.»

Беатрис і Вайлдфаїр обмінялися коротким, сповненим розуміння поглядом. Тиша повисла між ними, лише десь далеко гуділи баштові механізми, що тримали захисні печаті замку.

І саме тоді — різкий звук.
Сигнал тривоги.

Він прорізав повітря гостро, мов лезо. Із північної башти злетіла червона іскра — знак небезпеки. У двір, задихаючись, прибіг один із дозорців. Його обличчя було блідим, а очі — сповненими паніки.

— «Стихійне викривлення зафіксоване у Піщаному Вимірі!» — вигукнув він, схоплюючись за груди. — «Повідомлення від місцевих — частина їхньої пустелі… зникла. Просто вирвана з ландшафту. І тепер — парить у небі!»

Кілька митей усі стояли мовчки. Навіть вітер спинився.

Тера зробила крок уперед.
— «У небі?..»

Зейн, який саме підійшов до брами, почув останні слова і стиха вимовив:
— «Лише один світ у мультивсесвіті має небо, що тримає землю...»