Глава II — Сувій приречення (розділи 4-6)

Розділ 4: Тінь Серед Нас

Замок Об’єднаного Королівства спав під шаром вранішнього туману. Кам’яні вежі, вкриті росою, стояли, мов вартові часу, а навколо, між арками і бастіонами, клубився напівпрозорий серпанок. Озеро біля підніжжя віддзеркалювало спляче небо — світло світанку лише торкалося його поверхні. Десь у горах, за хмарами, вітер перегортав невидимі сторінки часу, і навіть повітря здавалося напруженим, немов у чеканні чогось неминучого.

Але цього ранку гармонія, така крихка й тонка, була порушена. Лише стихійники могли відчути це — глибинне, майже несвідоме тремтіння, що проходило крізь землю, повітря і воду, мов хтось зачепив коріння самого світу.

— «Ви це… відчули?» — Зейн зупинився, вдивляючись у небо, і його механічне око спалахнуло м’яким блакитним світлом. Поруч Тера і Беатрис здригнулися, коли безхмарне небо раптом розірвала блискавка — різка, самотня, без гуркоту грому.

— «Це не буря», — прошепотіла Тера. — «Це... відлуння».

Її голос тремтів. Вона не просто чула — вона відчувала, як щось глибоко під землею змінилося. Немов світ прокинувся і не впізнав себе.

У бібліотеці замку, серед стародавніх сувоїв, арканічних голограм і запаху старого пергаменту, Стівен стояв із похмурим обличчям, тримаючи перед собою магічний слід. Він пульсував, переливаючись зеленими та бурштиновими тонами — відлуння стихії природи. Але хвилі світла танцювали хаотично, не вплітаючись у знайомі лінії гармонії Об’єднаного Королівства.

— «Це не може бути…» — тихо пробурмотів він, проводячи пальцями по мерехтливій поверхні карти. — «Сувій Природи було сховано у Дикості, під особистим захистом Дріксі. Там неможливо просто… так увійти.»

Магічний картограф на столі ожив. Прожилки світла, що показували баланс стихій, почали зміщуватися, а в центрі карти народжувалася нова точка — холодна, тьмяна, така, що вбирала в себе інші кольори. Стівен відступив. Його тінь на мить сплелася з тінню голограм, і це виглядало так, ніби в самому світлі прокинулося щось живе.

— «Воно рухається…» — прошепотіла Беатрис, вбігши до бібліотеки. — «Це не просто зміна поля. Це — зсув магічної осі.»

Хегрід увійшов зі зламаним радіоприймачем у руках і своєю звичною надривною посмішкою.
— «Ну, діти, або в нас привиди, або… хтось украв те, що ми вважали недосяжним», — його тон був легким, але очі — неспокійні.

Він поставив радіо на стіл. Воно шипіло, ловлячи уривки фраз із далеких світів. Серед шуму час від часу виринали слова: “Природа… нестабільна… тріщина… Джиндзяго…”

— «Зв’язок між світами розпадається», — сказав Зейн, увійшовши слідом. — «І причина — енергія Сувою Природи. Її більше немає на місці.»

Сенсорна матриця підтвердила: енергія Сувою покинула Дикість три дні тому.

— «Але… Дріксі мовчить. Якщо це не вона… то хто?» — Зуї спробувала приховати неспокій, але її голос звучав сухо.

Тера стояла біля вікна, спостерігаючи, як туман повільно розчиняється в сонячних променях. Вона здавалася відстороненою, ніби слухала не слова, а саму тканину світу. Тіні, що падали на її обличчя, не торкалися шкіри — вони немов ковзали повз.

У її думках уже ворушилися сумніви:
“Це не випадковість. І це не просто крадіжка. Це гра, більша за нас. Хтось готує ґрунт. І ми вже стоїмо в центрі кола.”

За спиною Тери м’яко колихнулося світло — віддзеркалення вікон перетворилося на зелено-золотаві відблиски, ніби сама Природа реагувала на її тривогу. Стівен, помітивши це, підняв погляд.

— «Вона чує нас», — сказав він. — «Стихія відгукується. А це означає лише одне — вона поранена.»

Хегрід тяжко зітхнув, опустивши радіо.
— «Отже, час знову в дорогу…»

І тиша замку, така глибока, що в ній чути було навіть подих каменю, дала відповідь дзвоном старих годинників. Гармонія, яку вони звикли захищати, більше не спала. Вона — стогнала.

Розділ 5: Піратський Маніфест

Море під Джиндзяго кипіло. Хвилі билися об невидимі береги, і над усім світом стояв густий присмак магії. Із водоспадів острова-неба виривалися потоки енергії, які, здавалось, більше не стікали вниз… а навпаки — піднімали землю знизу вгору, порушуючи всі закони тяжіння.

Тиша перед бурею тут мала інший звук — вона співала. Шипіла, клекотіла в глибині океану, немов сама стихія чекала наказу.

І тоді вперше з’явився він — Флегмат Злосчастя. Корабель із чорним обрисом, який порушував форму реальності навколо себе. Його корпус мерехтів: між деревом і металом, між ілюзією та істинністю. Паруси — темно-зелені з емблемою прокляття: кістка джина, обплетена ланцюгами. Навколо нього вода не просто рухалася — вона боялася.

На борту — пірати з усіх світів. Але не прості. Ті, що втратили світи, сили, надії… і віддали їх джинові. Вони були живими доказами угод, що змінюють долі. Серед них — Расс і Сіндер, колись генерали хаосу, тепер — найманці. Їхні тіні жили окремо від тіл, і навіть вітер обходив їх стороною.

— «Ми тут не за віру. Ми тут за шанс», — шепотів Сіндер, спостерігаючи, як з-під води повільно підіймається уламок древнього храму з Містеріуму. — «Шанс виправити все, або спалити до основ.»

Надакхан стояв на капітанському містку, спершись чотирма руками об поруччя. Його тіло пульсувало зеленкуватим сяйвом, а очі світилися бурштином, у якому миготіли цілі світи. Його подих спотворював повітря — кожне слово здавалося заклинанням.

— «Всі світи — фрагменти. Ми складемо їх в один. Джиндзяго — осердя стихій. А я — новий початок», — голос джина був схожий на шторм, що говорить людською мовою.

Коли він розкинув руки, енергія Сувою Природи вдарила блискавкою в небо. Стихії почали мутувати. Грім — зривався без хмар, рій — розпадався на пил, вода — замерзала миттєво. Повітря заповнилося відлунням голосів — старих, забутих, ніби сама природа намагалася опиратись.

— «Кожна істота — частина балансу», — загримів Расс, дивлячись на капітана. — «Ти ж розіб’єш усе, навіть те, що ще дихає.»