Глава I — Коли легенди прокидаються (пролог + розділи 1-3)

ОБʼЄДНАНЕ КОРОЛІВСТВО:МІФИ ДРЕВНІХ

ПРОЛОГ — Шепіт трьох подихів

(оповідь Джу Джу)

“Слухай уважно, дитино стихій…
бо те, що я скажу, старше за саме світло.”

Ще до того, як народилося небо,
до того, як з’явилися зорі,
існували лише три подихи.

Перший — подих Хаосу,
що навчив порожнечу рухатися.

Другий — подих Часу,
що навчив рух повторюватися.

Третій — подих Концентрації,
що навчив усе це мати форму.

Їхнє дихання змішалося —
і з трьох подихів народився перший імпульс,
з якого виріс весь мультивсесвіт.
Матерія, енергія, думка, гармонія —
усе було лише тінню тих подихів.

Із них постали троє,
що взяли на себе їхній образ,
аби світ мав обличчя своїх творців.

Громоклик — син Хаосу,
дракон бурі й руху.

Сальтарія — дочка Часу,
дракон ритму й пам’яті.

Рюко — дитя Концентрації,
дракон гармонії й форми.

Разом вони вдихнули життя у все, що є,
а з іскор їхнього подиху народилися
перші носії стихій — люди,
які навчилися чути серцебиття світу.

Кожен новий світ розквітав по-своєму,
бо кожен ніс у собі частку одного з трьох подихів.
І довго між світами панував спокій.

Але навіть у гармонії є тиша,
і в тиші іноді чутно страх.

Громоклик дивився на творіння
і відчував, як воно віддаляється від джерела.
Світ більше не слухався його дихання.

“Ми дали їм свободу,” — казав він, —
“Але без нас вона стане безумством.”

Сальтарія відповіла:

“Свобода — це і є наш сенс.
Бо світ має йти сам.”

Та хаос не терпить мовчання.
У серці Громоклика спалахнула ідея —
не творити, а керувати.
Не підтримувати, а підкоряти.

Так у рівновазі з’явилася тріщина.
І з неї — перший шепіт розламу.
Той самий, що колись стане основою усіх воєн.

Кажуть, після цього Тріада більше не говорила.
Вони не зникли —
вони відійшли у небуття,
розчинилися у власному творінні,
ставши не істотами, а самими стихіями.

Відтоді, коли вітер дихає без причини,
коли вода кличе по імені,
або коли грім звучить, мов голос —
це не буря.
Це спогад про них.

“Пам’ятай, — шепоче Джу Джу, —
кожен світ дихає завдяки їм.
І коли Тріада знову прокинеться,
небо не розірве блискавка…
а мультивсевіт затримає подих.”

РОЗДІЛ 1 — Легенда, що не згасла

Світло свічок гойдається у великій залі Об’єднаного Королівства. Тиша незвична — навіть вітер за вікнами мовчить.

На центрі стола — розгорнутий сувій, пожовклий і майже розсипається. Навколо нього — Беатрис, Тера, Зейн, Вайлдфаїр, Коул, Зуї, Стівен і Сенді. Поруч — Хегрід із тацею гарбузового пирога. Він бурмоче:

— З такими міфами й апетит губиться…

Усі погляди прикуті до слів, виписаних чорнилом, що світиться.

“Три дракони з першого сяйва — Хаос, Час і Концентрація.

Їхній подих тримає все: простір, момент і рівновагу.

Вони — не боги, не маги. Вони — Тріада Джерел.”

Сенді промовляє впевнено:

— Легенда жива. І я це знаю. Тріада існує.

Зейн відводить погляд:

— І що далі? Сувій Природи все ще зниклий. Без нього баланс під загрозою. — Хтось його узяв. І хтось не хоче, щоб ми дізналися, — каже Тера, стискаючи кулаки.

Камін потріскує. Десь глухо падає пісок часу у годиннику.

Беатрис спокійно:

— Ми розділимося. Сенді — ти маєш продовжити пошук Каменів Концентрації. Вони не головне… але щось мені підказує, що світ втрачає фокус.

— А ми? — питає Вайлдфаїр, підпалюючи палець для настрою.

— Ми шукаємо відповіді в замку. Є ще одна зала, до якої колись мав доступ тільки Альбус.

У куточку кімнати — Хегрід. Він стоїть біля тумби з глечиком. Дивиться крізь вікно.

Вперше за багато днів — над Об’єднаним Королівством немає ані блискавки, ані дощу. Небо ніби готується до чогось…

До бурі, яку принесе не грім — а міфи, що ожили.

Розділ 2: Коронований Сумнівом

Джиндзяго — острів, що височів у небесах, мов уламок неба, загублений серед хмар. Водоспади спадали з його країв, немов емоції з втомлених очей древніх, і несли свої спогади в глибини земель.

Сьогодні небо над Джиндзяго було винятково спокійним. І це вселяло неспокій.

У центральному залі Летючої Цитаделі зібралися джини, духи, пірати та спостерігачі з усіх світів. Після смерті попереднього володаря — старого джинамиротворця на ім’я Шайро — світ Джиндзяго опинився у стані безкоролів’я. Вперше за століття почали обговорювати вибори.

Проміж усіх кандидатів був лише один, що змушував згортатися тіням у кути — Надакхан.

— «Я не прошу… я лише показую шлях. Джиндзяго має стати більше, ніж островом. Ми станемо світом, що керує стихіями…», — його голос лунав, наче погроза, обгорнута в шовк.

Багряно-помаранчеві очі, зеленуватий одяг, що здавна носили джини епохи загарбників, і чотири руки, складені перед грудьми в недбалому жесті сили. Надакхан був більше, ніж просто джин — він був харизмою в плоті. Його емблема — череп з крилами, обрамлений золотом — уже виблискувала на прапорах.

Коли голосування завершилось, і старший жрець Джиндзяго виголосив його ім’я, острів на мить здригнувся.