ДИКІСТЬ – ТІ, ХТО ЧУЮТЬ ІНСТИНКТИ(SPECIAL)

                                       ДИКІСТЬ – ТІ, ХТО ЧУЮТЬ ІНСТИНКТИ

ПРОЛОГ: ШЕПІТ ДИКИХ ЗЕМЕЛЬ

Дикість — один із перших світів мультивсесвіту. Він не створений, не сформований, не закутий у правила. Він існував завжди, мов пульс вічності.

Світ Дикості — це нескінченна мозаїка біомів:

• Синій ліс, де переливчасте зелене листя з синіми відблисками шепоче голосами древніх.

• Зелені та червоні джунглі, густі, спекотні, повні тварин, рослин і небезпек.

• Скелі Вітрів, де пориви повітря рвуть навіть думки. Там ховаються шакали — не зграї, а клан тиші й тіней.

• Рівнини, безкраї, золоті, палаючі під сонцем. А між ними — рівнина з синіми кущами, біом-малюк, майже забутий, але важливий.

• Пустелі, де навіть вітер ріже шкіру, а виживає лише той, хто повністю зливається з довкіллям.

• Морські береги й тропічні острови, вкриті м’якими пісками, пальмами, кораловими садами.

• А десь на горизонті палає вулкан — постійне нагадування, що стихія тут — не легенда, а звичка.

Тут немає людей. Тут живуть антропоморфні тварини — вовки, пантери, оси, орли, ворони, леви, мавпи, носороги, ящірки, шакали, дельфіни, слони, жирафи, змії, тигри, пелікани, павичі, навіть акули. Деякі живуть племенами, інші — одинаки. Усі вони — інстинкти у плоті.

Правил тут не існує. Закону — немає. Тут діє лише одне: виживе сильніший.

І серед цих дикозвірів двоє виділяються навіть тут…

• Вона — Дріксі, народжена в рої, королева інстинкту та стихії.

• Він — Нокт, пантерячий мисливець, тінь джунглів, уособлення самої Дикої Природи.

Це їхня історія. Про те, як двоє дикозвірів захотіли дати світові нову форму. Не цивілізовану. А справжню.

Розділ 1: ДИТИНСТВО У ЖАЛІ ТА ТИШІ

У самому серці Синього Лісу, де дерева сягають небес, а листя переливається від зеленого до глибокого індиго, народилась вона — Дріксі. Маленька, ще безкріла, без рою, але з вогнем в очах. Інші оси її племені зневажали її запальність. Вони шепотіли: “Вона не слухає інстинкт — вона бореться з ним”.

Але саме це і робило її небезпечною.

Поруч, за горами, у гущі Зелених Джунглів, серед коріння, яке саме тче пастки, народився Нокт. Тихий, уважний, невидимий — мов тінь між листям. У його племені пантер навчали з дитинства одне: “Найкращий удар — той, якого не чекають”. Він не був гучним. Він був точним.

Вони зустрілися випадково — або це доля. Місце — на межі двох біомів. Дріксі тоді втекла з племені після чергової бійки з ватажками. Нокт прийшов на розвідку — навчання, яке кожна пантера проходить на самоті.

— Ти… не з Дикості, — сказала вона першою, помітивши його.

— І ти не з моїх лісів, — відповів він, не показуючи страху.

Вони не знали одне одного, але одразу зрозуміли: перед ними рідкісний вид. Не просто істоти з інстинктом. А ті, хто вміють слухати інстинкт і говорити з ним.

Увечері вони сиділи під деревом із блискучим листям, дивилися на небо, де блищали дві місяць-кулі — одна блідо-біла, друга рожева, як пил з квітів лотосу.

— Як думаєш, наш світ зміниться? — запитала Дріксі, опираючись на одне з коренів.

— Якщо його не змінити — він зламається сам, — відповів Нокт, і в його голосі не було сумніву.

В ту ніч вони пообіцяли одне одному:

“Одного дня ми зробимо цей всесвіт знову диким.”

Їхні дитячі голоси губилися у шелесті Синього Лісу, та сам Ліс почув…

І вже більше ніколи не забув

Розділ 2: РОЗДІЛЕНІ, АЛЕ ЗВ’ЯЗАНІ

Час минав. Племена змінювались. У лісах і джунглях співи вітру звучали вже інакше. Віщуни говорили про прийдешні зміни, старійшини — про загрозу ззовні.

Дріксі більше не могла сидіти на місці. У племені ос її вважали надто некерованою, надто голосною, надто… вільною. Але саме тому вона і була небезпечною.

Одного ранку, ще до світанку, вона злетіла високо над деревами і полетіла геть. Без прощань. Без пояснень. Лише короткий слід рою в небі.

Вона мандрувала між світами, проникаючи туди, куди ніхто з Дикості не наважувався. Вона бачила замки з магії, міста із скла і світла, поля, де стихії навчалися боротися — і зневажала кожне з тих місць.

“Вони забули, як виживати. Забули, ким були. Ми нагадаємо.”

Нокт тим часом залишився. Поки інші пантери навчались битися — він навчався думати. Він вивчав карту Дикості, проходив усі стежки племені, аналізував повадки інших біомів. Він став стратегом, мисливцем у найчистішій формі.

Але щоночі, коли вітер торкався його шерсті, він піднімав голову до неба і згадував ту саму ніч, ту саму фразу.

“Одного дня ми зробимо цей світ знову диким…”

Він не знав, де вона. Але знав, що вона жива.

Бо щоночі, серед шелесту, він чув:

”…ще не час.”

І коли крізь шум джунглів до нього вперше долинув чуток про “Турнір Стихій” у світі людей… він зрозумів — вона почала.

“Йди, Дріксі. Розпочни. Я вже готую наш світ до твого повернення.”

Розділ 3: ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЕВИ

Дикість зустріла її тишею. Не страхом, не злістю — а тією повагою, яку відчуває земля до тих, хто народився з її коріння.